У цю мить сльози самі потекли по моєму обличчю. Не тому, що я хотіла його пробачити. А тому, що, можливо, він справді кохав — по-своєму, слабко, боягузливо, потворно. І його боягузтво виявилося сильнішим за любов.
Я вимкнула виклик і плакала майже годину. Леся не заходила. Просто сиділа за дверима на балконі й чекала, поки я знову зможу дихати.
Потім екран засвітився повідомленням від Максима Артемовича:
«Денис утік».
Я прочитала ці два слова, і тіло стало крижаним. Якщо він на волі, я могла бути першою, до кого він прийде.
Ніч минула без сну. Я сиділа на ліжку, обхопивши коліна, і дивилася в темряву. Леся лежала у вітальні, але я чула, що вона теж майже не спить. Близько третьої вона зайшла до мене.
— Може, поїдемо на кілька днів? Я візьму відгул.
Я втомлено всміхнулася.
— Куди? І на скільки?
Вона нічого не сказала. Ми обидві розуміли: це вже не просто сімейний скандал і не розлучення. Надто багато людей, грошей і таємниць виявилося втягнуто. Загнаний у кут Денис був небезпечніший, ніж раніше.
Уранці за мною приїхала машина від слідства. В управлінні відчувалася напруга. У коридорах побільшало людей, телефони дзвонили без упину, співробітники говорили коротко й швидко. Максим Артемович завів мене до кабінету.
— Від сьогодні ви не пересуваєтеся сама. Взагалі.
— Його не знайшли?
— Поки що ні. Але є підстави думати, що він у місті.
— Він може прийти до мене?
Максим Артемович витримав паузу.
— Імовірність висока.
Я стиснула руки до болю.
— Чому саме до мене?
— Бо для нього ви зараз — обличчя всієї справи. Такі люди рідко визнають власну провину.
Потім він додав:
— Уночі його бачили неподалік від будинку ваших батьків. Ми поставили спостереження.
Я відчула, як у грудях усе стиснулося. Мої батьки не мали до цього жодного стосунку, але небезпека вже прийшла до їхніх воріт.
Того ж дня мені зателефонувала Оксана Василівна. Я довго дивилася на її ім’я, перш ніж відповісти.
— Ярино, — сказала вона здавлено. — Богдан у лікарні.
— Що сталося?
— Напився й потрапив в аварію. Лікарі кажуть, життю нічого не загрожує, але сильний струс.
Я заплющила очі.
— Навіщо ви мені дзвоните?
Вона заплакала.
— Він увесь час кличе тебе.
Я мовчала. Це була вже не любов, але й не байдужість. Три роки життя не зникають за помахом. Навіть коли людина зрадила, пам’ять і далі підсовує її колишнє обличчя.
— Перед аварією йому хтось дзвонив, — раптом сказала Оксана Василівна. — Після цього він був як божевільний.
Я відразу подумала про Дениса. Максим Артемович, почувши це, змінився на обличчі.
— Можливо, він зв’язується з усіма причетними. Вимагає гроші, допомогу або намагається потягнути їх за собою.
Увечері ми поїхали до лікарні. Богдан лежав у палаті з пов’язкою на голові. Обличчя осунулося, губи були бліді. Побачивши мене, він спробував підвестися.
— Ярино.
Я зупинилася біля дверей.
Максим Артемович спитав без передмов:
— Перед аварією вам дзвонив Денис?
Богдан мовчав.
— Богдане Романовичу, це важливо.
Він заплющив очі.
— Так.
— Чого він хотів?
— Сказав, що все скінчено. Якщо я не допоможу йому втекти, він розповість усе.
— Що саме все?
