Богдан подивився на мене. Від цього погляду мені стало страшно.
— Він сказав, що справа Ярини не єдина. У нього є окремий жорсткий диск. Там записи з багатьма жінками.
Я сперлася рукою на спинку стільця.
— З багатьма — це скільки?
— Я не знаю.
Голос у нього був мертвий. Я зрозуміла, що знайдені матеріали — лише частина. Денис зберігав свою страховку, найбрудніший архів.
— Де він? — спитав Максим Артемович.
— Не знаю.
— Ви допомогли йому?
Богдан гірко всміхнувся.
— Якби допомагав, не врізався б у стовп.
Коли ми збиралися йти, він покликав мене:
— Ярино.
Я зупинилася, але ближче не підійшла.
— Якщо зустрінеш Дениса раніше за поліцію, тікай.
— Чому?
Він стиснув край ковдри так, що побіліли пальці.
— Він сказав: якщо втратить усе, потягне когось за собою.
Після цих слів світ знову став небезпечним з усіх боків.
Наступного дня, коли Максим Артемович привіз мене до батьків, біля воріт лежав букет білих хризантем. Квіти намокли після дощу й були перев’язані темною стрічкою. Усередині лежав конверт. Слідчий надягнув рукавички, підняв його й дістав фотографію.
На знімку була я. Зі спини. Біля входу до слідчого управління. Знято вранці.
На звороті кривими літерами було написано:
«Не думай, що перемогла».
Мама вийшла з дому саме в цей момент. Побачивши наші обличчя, вона зблідла.
— Що сталося?
Максим Артемович сховав фото.
— Усе під контролем.
Мама не повірила, але сперечатися не стала. Тієї ночі біля будинку чергувала поліція. Нам заборонили відчиняти двері незнайомим, підходити до вікон, виходити без супроводу. Дім, де я виросла, раптом став схожим не на дім, а на сховок.
Близько десятої вечора знову зателефонувала Оксана Василівна.
— Ярино, Богдан зник.
Я схопилася.
— Як зник?
