— Пішов із лікарні. Сказав, що в туалет, і зник. Телефон вимкнений.
Я подивилася на Максима Артемовича, який був у нас удома. Він відразу зрозумів з мого обличчя, що сталося.
За кілька годин прийшло повідомлення з номера Богдана:
«Нікому не кажи».
Я відразу передзвонила. Він відповів, але мовчав. Я ввімкнула гучний зв’язок.
— Де ти? — спитала я.
Він важко дихав.
— Ярино, послухай…
— Ти втік із лікарні. Ти під слідством. Ти розумієш, що робиш?
— Денис призначив мені зустріч.
У мене заніміли пальці.
— Ти пішов до нього?
— Якщо не піду, він прийде до тебе.
Максим Артемович нахилився до телефона.
— Де ви перебуваєте?
Богдан замовк.
— Відповідайте.
Після довгої паузи він сказав:
— Старі склади в портовій зоні.
Максим Артемович уже набирав номер, віддавав команди, жестом показував мені мовчати. Я стиснула телефон.
— Богдане, не йди сам.
Він тихо всміхнувся.
— Я надто багато тобі винен.
— Не кажи так.
— Якби я тоді не замкнув двері…
Голос його зірвався.
— Може, моє життя було б іншим.
Я хотіла відповісти, але на тому кінці пролунав грубий чоловічий голос:
— Ти кому дзвониш?
Денис.
Потім удар. Богдан скрикнув.
— Тікай!
Зв’язок обірвався.
Я кинулася до дверей слідом за Максимом Артемовичем.
— Я їду.
— Ні. Ви лишаєтеся тут.
— Якщо Богдан сьогодні загине, я ніколи собі цього не пробачу.
Слідчий подивився на мене дві секунди. Потім коротко сказав:
— Куртку.
Машина мчала крізь дощ. У вікнах розпливалися вогні, двірники били по склу, рація тріщала голосами. Я сиділа ззаду, вчепившись у сумку. У голові не було прощення, не було любові, не було ясної думки. Лише страх, що зараз хтось помре через ланцюг учинків, який давно треба було розірвати.
Коли ми під’їхали до старого складу, зсередини пролунав постріл.
Потім другий.
Я завмерла. Максим Артемович та інші співробітники кинулися до входу. Склад був темний, усередині горіли рідкі жовті лампи. Долинали крики:
— Кинь зброю!
— На підлогу!
— Не рухайся!
Я не витримала й побігла за ними, хоч хтось кричав мені зупинитися. Усередині пахло машинним мастилом, сирістю й іржавим залізом. Богдан лежав біля дерев’яного ящика, тримаючись за живіт. Його сорочка темніла від крові. Денис стояв неподалік із пістолетом у руці, але за секунду його вже повалили на підлогу.
Побачивши кров, я відчула, як ноги підкошуються. Богдан підвів голову й подивився на мене.
— Ти в порядку?
