Ця фраза вдарила болючіше, ніж я очікувала. Людина, яка привела мене до кошмару, лежала на підлозі з кульовим пораненням і насамперед питала, чи не постраждала я. Я не знала, що відчувати. Ненависть? Жаль? Порожнечу?
Денис, притиснутий до підлоги, сміявся хрипко й зло.
— Усе через неї. Через цю жінку я все втратив.
Я дивилася на нього й розуміла: такі люди навіть на краю загибелі вважають винними всіх, крім себе.
Швидку викликали відразу. У лікарні я сиділа в коридорі з руками, забрудненими кров’ю Богдана. Оксана Василівна примчала майже в істериці. Побачила мене, побачила кров і осіла на стілець.
— Де він?
— В операційній.
Вона закрила обличчя долонями й почала плакати без звуку. Так плачуть люди, у яких уже немає сил навіть на крик.
За якийсь час підійшов Максим Артемович.
— Дениса затримано. Уже дає перші свідчення.
Я підвела голову.
— Що він сказав?
— Підтвердив, що Роман Данилович організував схему із записами й примусом до передачі ділянок. Назвав ще кілька імен.
Оксана Василівна застогнала.
— Я знала, що колись це все завалиться.
Слідчий подивився на мене.
— І ще. За словами Дениса, Богдан останнім часом справді намагався зупинити те, що відбувалося. Між ними був конфлікт через вас.
Я опустила погляд на свої руки. На шкірі засохла чужа кров. Мені хотілося сказати: надто пізно. Але слова застрягли. Бо правда була саме такою — надто пізно. Не брехня. Не виправдання. Просто пізно.
Лікар вийшов близько третьої ночі. Операція минула, загрози життю на той момент не було. Оксана Василівна розридалася просто в коридорі. Я відчула лише цілковите спустошення. Коли Богдана везли в реанімацію, він на секунду розплющив очі, знайшов мене поглядом і ледь чутно сказав:
— Пробач.
Сльози самі потекли по моїх щоках. Не тому, що я пробачила. Тому що він нарешті зрозумів, що зруйнував.
Наступні дні справа розросталася. Денис називав імена, одне за одним спливали люди, пов’язані з будівельними проєктами, документами, ділянками, примусом. Кількох чиновників тимчасово відсторонили, когось затримали, когось викликали на допит. Жорсткий диск знайшли й вилучили. Після цього ще шість жінок подали заяви.
Кожна історія була окремою раною. Хтось після підписання документів розлучився й поїхав. Хтось довго лікувався у психолога. Хтось мовчав роками, бо боявся ганьби, погроз, родини, сусідів. Я думала, що мій біль унікальний, а виявилося — я просто одна з тих, хто вижив і заговорив.
За тиждень я офіційно подала на розлучення. Богдан усе ще лежав у лікарні. Коли йому принесли документи, він довго дивився на них, потім на мене.
— Ти колись кохала мене по-справжньому?
Я помовчала.
— Так.
Його очі почервоніли.
— Цього достатньо.
Він підписав. Не сперечався, не просив подумати, не говорив про другий шанс. Лише коли я вже була біля дверей, покликав:
— Ярино.
Я озирнулася.
— Якщо є інше життя, я хотів би зустріти тебе вже людиною, яка зможе бути гідною.
Я нічого не відповіла. Бо є речі, які не склеюються навіть найправильнішими словами.
У день суду Романові Даниловичу призначили суворе покарання. Денис і інші учасники теж отримали строки за кількома статтями. Коли я вийшла з будівлі суду, сонце вдарило в очі так яскраво, що я заплющилася. Люди йшли повз, розмовляли, сміялися, несли пакети. Світ продовжував жити, ніби нічого особливого не сталося.
Я думала, що після вироку відчую полегшення. Але всередині була порожнеча. Напевно, тому, що вирок закриває справу, але не закриває рану. Він не повертає сон, не стирає дотиків, не лагодить довіру.
Саме тоді телефон завібрував. Повідомлення від Оксани Василівни:
«Богдан зник».
Я зупинилася на сходах суду. Руки похололи.
Я передзвонила. Вона відповіла відразу, плачучи.
— Він пішов уранці. У лікарні сказали, що сам. Телефон вимкнений.
— Поліція знає?
— Так. Але його немає.
Увечері Максим Артемович приїхав до моїх батьків. Він довго сидів у вітальні, перш ніж сказати:
— За камерами видно: Богдан пішов сам. Примусу не було.
— Куди?
