— Поки що невідомо.
Він подивився на мене обережно.
— Ви думаєте, він може завдати шкоди собі?
Питання вдарило в груди. Я згадала його слова про інше життя, його погляд, підпис під розлученням, листа, якого ще не бачила, але ніби вже відчувала.
— Не знаю, — сказала я. — Боюся, що так.
Уночі я знову не спала. Перед очима спливали перші роки з Богданом. Тоді він був іншим — або мені здавалося, що іншим. Коли я хворіла з високою температурою, він дві ночі сидів поруч, міняв мокрі рушники, приносив воду. Одного разу я затрималася на роботі під проливним дощем, а він майже дві години чекав біля входу, щоб відвезти мене додому. Ці спогади не були фальшивими. Просто потім поруч із ними виросло те, що неможливо виправдати.
Уранці прийшло повідомлення з незнайомого номера:
«Приїжджай на порожній берег біля старої дороги сама, якщо хочеш побачити Богдана востаннє».
Батько відразу помітив, як я зблідла.
— Що там?
Я показала телефон. Мама схопилася.
— Навіть не думай їхати!
Але я вже набирала Максима Артемовича. Він вислухав і сказав:
— Ми поїдемо з вами. Але ви виконуватимете інструкції.
За годину ми зупинилися біля безлюдного берега. Погода була сіра, вітер сильний, хвилі з шумом били в бетонні брили. Поруч ремонтували дорогу, тому людей майже не було. Вдалині, на хвилеломі, сиділа людина в чорній куртці.
Богдан.
Я вийшла з машини. Максим Артемович зупинив мене.
— Не підходьте надто близько.
Я кивнула, але все одно пішла вперед. Ноги тремтіли. Вітер бив у обличчя, волосся лізло в очі.
— Богдане.
Він озирнувся. Обличчя було сіре, схудле. Рана, біль, безсоння й провина зробили його майже невпізнанним.
— Ти прийшла, — сказав він слабко.
— Навіщо ти мене покликав?
Він подивився на море.
— Хотів вибачитися востаннє.
— Ці слова вже нічого не виправлять.
— Знаю.
Вітер рвав його голос.
— Але якщо не скажу, не зможу спокійно піти.
Я ступила вперед.
— Не говори так.
Він сумно всміхнувся.
— Я втомився, Ярино.
— Поїхали з ними. Ти маєш жити й відповідати за те, що зробив….
