— Я вже відповідаю.
— Ні. Це не відповідь.
Він довго дивився на мене.
— Ти колись думала, що було б, якби ти тоді нічого не дізналася?
Я мовчала.
— Я б і далі жив боягузом. Удавав би, що нічого не відбувається. Переконував би себе, що якщо особисто не торкаюся, то ще не став таким, як вони.
По його обличчю текли сльози.
— Але я був гірший. Бо знав. І стояв поруч.
У мене стиснуло горло.
— Богдане, досить.
— Ні. Дай договорити. Коли Денис приставив до мене пістолет на складі, я вперше зрозумів, що таке безпорадність. І тоді зрозумів, що ти жила з цим відчуттям усі ці місяці. З моєї вини.
Сирена почулася вдалині. Богдан повернув голову, потім знову подивився на мене.
— Якби можна було повернутися, я б обрав бідність, ганьбу, що завгодно. Тільки не той дім. Не той стіл. Не ті двері.
Я плакала. Я вже не кохала його як чоловіка, але в ньому лишалася людина, з якою була пов’язана моя молодість, мої надії, роки життя. Повністю відрізати це виявилося неможливо.
Він дістав із кишені конверт і простягнув мені.
— Тут рахунки. І всі гроші, які я отримав від батька. Передай постраждалим. Нехай хоч це буде правильно.
— Богдане, не роби цього.
Він відступив до краю.
— Уперше я хочу вчинити не як боягуз.
— Богдане!
Я кинулася вперед, але він уже розтиснув руки й ступив назад.
Мій крик потонув у вітрі. Я вдарилася колінами об холодний бетон, підповзла до краю й побачила тільки розбурхану воду, білу піну й темні камені. Його вже не було видно.
Позаду бігли люди. Максим Артемович схопив мене за плечі, хтось викликав рятувальників, хтось кричав у рацію. А я дивилася вниз і не могла навіть плакати. Усередині знову була та сама порожнеча, тільки тепер у ній звучав шум моря.
За годину тіло Богдана знайшли неподалік від берега, між камінням. Коли його підняли, приїхала Оксана Василівна. Вона побачила сина й знепритомніла просто на мокрому піску.
У той момент я зрозуміла, що за зло іноді платять не тільки в’язницею, не тільки грошима й ганьбою. Іноді розплата проходить через життя тих, кого ще недавно називали рідними.
Похорон Богдана був тихий. Не було тих важливих людей, які раніше приходили до їхнього дому, тиснули руку Романові Даниловичу, говорили про проєкти й можливості. Не було гучних промов. Лише кілька родичів, запах ладану, плач Оксани Василівни й фотографія Богдана, на якій він ще всміхався так, ніби попереду в нього звичайне життя.
Я прийшла. Не як дружина. Не як людина, яка пробачила. Я прийшла попрощатися з частиною свого життя, яка померла раніше за нього, але все ще боліла в мені.
Оксана Василівна сиділа поруч із фотографією сина. Волосся в неї за ці тижні помітно посивіло. Побачивши мене, вона тихо сказала:
— Ярино…
Я сіла поруч. Ми довго мовчали. Будь-які слова були б зайвими.
Потім вона простягнула мені маленьку дерев’яну шкатулку.
— Він залишив для тебе.
Усередині лежала його обручка й складений лист. Я впізнала почерк відразу. Руки затремтіли, коли я розгорнула аркуш.
«Ярино, якщо ти читаєш це, значить, у мене не вистачило сміливості жити далі. Я знаю, що був боягузом. Найбільше я шкодую не про те, що одного разу оступився, а про те, що, зрозумівши це, не зупинився відразу. Я думав, що якщо не чиню зла власними руками, у мене ще є шлях назад. Але мовчати, коли страждає людина, яку кохаєш, — теж жорстокість. Я не прошу пробачення. Я тільки сподіваюся, що колись, згадуючи мене, ти зможеш згадати не того, хто замкнув двері, а того, хто чекав на тебе під дощем біля роботи. Гроші віддай тим, кому ми завдали болю. А ти живи. Добре живи. Цього разу я відпускаю тебе по-справжньому».
Я дочитала, і сльози впали на папір. Буває, людина розуміє все надто пізно. І життя вже не дає їй часу виправити.
Після похорону Оксана Василівна продала дім і поїхала в тихе місце подалі від міста. Перед від’їздом вона попросила мене зустрітися. Ми сиділи в маленькому кафе біля автовокзалу. Вона стала зовсім худою, руки схожі на тонкі гілки, очі вицвілі.
— Я знаю, ти ніколи не забудеш, — сказала вона.
Я мовчала…
