— Мама стояла в коридорі й пішла.
Марія пом’якшала.
— Стара людина, тиск, страх. Їй могли наговорити що завгодно.
— Вона повірила.
— Бо їй боляче. Не тому, що ти винен.
Тієї ночі Андрій майже не спав. Лежав на дивані в орендованій однокімнатній квартирі, слухав, як за стіною сусід дивиться телевізор, як холодильник клацає реле, як дощ б’є по підвіконню. Телефон світився поруч. Він разів зо десять відкривав переписку з матір’ю. Останнє її повідомлення було три дні тому: «Купи, будь ласка, чай, той, що з липою». І смайлик — кривенька квіточка.
Вранці він поїхав до бабусиного дому.
Ключі в нього були свої. Бабуся дала ще до смерті, коли просила інколи перевіряти піч і вікна. Ольга про це знала, але, мабуть, забула.
Дім зустрів його холодом і запахом старого дерева. У дворі трава піднялася до колін, мокра, липка. На ґанку валявся зламаний віник. Вікно кухні було зачинене нещільно, рама стукала від вітру.
Андрій увійшов у сіни. На цвяху висіла бабусина синя кофта, яку ніхто не наважився викинути. На полиці стояли порожні банки. На кухонному столі — пил, засохла муха і стара клейонка з полуницею.
Він не знав, що шукає. Просто мати говорила про старі папери. Може, документи на дім, може, якісь розписки батька, може, бабусин заповіт, про який ніхто не знав.
У кімнаті все було як раніше: ліжко із залізною спинкою, сервант, покривало з оленями, телевізор з опуклим екраном. Андрій відкрив шухляди комода. Там лежали хустки, фотографії, коробка з ґудзиками, пожовклі квитанції за світло. У нижній шухляді він знайшов конверт із написом бабусиним почерком: «Наталі». Серце сіпнулося.
Усередині були старі довідки, свідоцтво про право власності, кілька листів і фотографія. На фотографії мати стояла біля груші, молода, у сукні з білим комірцем. Поруч батько тримав на руках маленьку Ольгу. Андрій сидів на траві, насуплений, з дерев’яною машинкою. За ними виднілася криниця. Тоді плити на ній ще не було, лише дерев’яний зруб і воріт.
На звороті фотографії було написано: «Літо. Перед розмовою з С. Не забути про криницю».
Андрій провів пальцем по останніх словах. «С.» — Сергій, його батько.
Не забути про криницю.
Він вийшов у двір. Дощ посилився, вітер гнав сірі клапті хмар низько над дахами. Десь за будинками загавкав собака.
Криниця була за грушею. Бетонна плита, яка в дитинстві здавалася непідйомною, тепер розкололася навпіл. Один край просів. Поруч виднілися свіжі сліди — хтось недавно намагався її зсунути. Земля була розрита лопатою. На мокрій траві темніли відбитки підошов.
Андрій присів. Провів долонею по багнюці на плиті. Свіжа.
Він підвівся, зробив крок назад — і в цю мить земля під лівою ногою пішла вниз.
Усе сталося так швидко, що він навіть не встиг скрикнути. Мокрий дерен провалився, нога зірвалася, тіло потягло вперед. Він ударився плечем об край плити, пальці ковзнули по моху, нігті безпорадно дряпнули бетон. Потім була темрява, вологе повітря, короткий глухий удар і біль, від якого перед очима спалахнули білі плями.
Кілька секунд Андрій не розумів, чи живий він.
Він лежав на боці в брудній воді. Вода була неглибока, по кісточки, але крижана. Спина палала, лікоть пік, у коліні пульсував тупий біль. Згори виднівся нерівний сірий круг неба. Дощ падав у криницю тонкими нитками.
— Чорт, — видихнув він.
Голос прозвучав глухо, чужо.
Він спробував підвестися, але голова закрутилася. Довелося притулитися до слизької стіни. Каміння було старе, вкрите слизом. Телефон виявився в кишені куртки. Екран тріснув, але засвітився. Зв’язку не було.
Андрій увімкнув ліхтарик.
Промінь світла метнувся по стінах, по воді, по корінню, що звисало згори, і раптом вихопив із темряви дещо таке, що в нього справді відвисла щелепа.
У стіні криниці, трохи вище рівня води, зяяла ніша. Вона була закладена цеглою, але кілька цеглин випали. За ними виднівся іржавий металевий ящик, обмотаний чимось схожим на стару клейонку.
Андрій завмер. Вода капала з волосся на обличчя. Серце калатало так гучно, що він чув його у вухах.
Він обережно підійшов до ніші, послизнувся, вилаявся. Ящик сидів щільно. Довелося тягнути обома руками, впираючись ногою в стіну. Іржа кришилася під пальцями. Нарешті ящик подався і з глухим хлюпанням упав у воду.
На кришці висів маленький замок, давно проіржавілий. Андрій ударив по ньому каменем. З першого разу нічого не вийшло. З другого замок тріснув.
Усередині була бляшана коробка з-під печива, загорнута в кілька шарів пакетів. Пакети зітліли, але коробка збереглася. Андрій відкрив її, і в промені ліхтарика показалися папери, перев’язані гумкою, старий диктофон із касетою, кілька фотографій і тонкий зошит у клітинку.
Він сів просто у воду, не відчуваючи холоду.
Першим зверху лежав лист. Почерк був батьків. Андрій упізнав його миттєво — великі нерівні літери, ніби людина весь час поспішала і боялася не встигнути.
«Наталю, якщо ти читаєш це, значить, я не зміг повернутися або ти все-таки вирішила дізнатися правду. Я не кидав вас. Я пішов не до іншої жінки і не через борги. Я пішов, бо інакше в тебе забрали б дім, а в дітей — усе, що лишилося від моєї матері…»
Андрій перестав дихати…
