Він читав далі, але літери розпливалися. Довелося витерти очі рукавом.
Батько писав, що за кілька місяців до зникнення зв’язався з Віктором — тоді ще не чоловіком Ольги, а «діловим знайомим» через гаражний кооператив. Віктор запропонував вкластися в перепродаж будівельних матеріалів, обіцяв швидкий прибуток. Сергій узяв гроші під розписку в знайомого, заклав гараж, потім зрозумів, що схема була липовою. Але головне було не це. Батько випадково дізнався, що Віктор збирає документи на бабусин дім: копії паспортів, старі довідки, дані про спадкоємців. Тоді він ще залицявся до Ольги, тихо входив у сім’ю, возив матір на ринок, лагодив паркан, приносив квіти.
«Він сказав мені прямо: або я зникаю і беру борги на себе, або він зробить так, що Наталю визнають нездатною керувати майном, а дім піде через суд і підставних людей. У нього були зв’язки, документи, мої розписки. Я злякався. Дурень. Я думав, якщо піду, він відчепиться. Але я залишив докази. У криниці, як домовлялися з твоєю матір’ю. Вона знає місце, але боїться. Бережи дітей».
У коробці лежали копії розписок, якісь договори, фотографії Віктора з двома чоловіками біля гаража, аркуші з печатками. Андрій мало що розумів у юридичних тонкощах, але бачив прізвища, дати, суми. Бачив підпис батька. Бачив підпис Віктора, тоді ще Власенка, а не Бондаренка, як він записався після шлюбу з Ольгою — узяв її прізвище, пояснивши це «повагою до сім’ї».
Тонкий зошит виявився бабусиним щоденником. Записи йшли уривками.
«Сергій приходив уночі. Увесь тремтів. Сказав, В. страшна людина. Наталя плакала, просила не йти. Я сховала коробку там, де він сказав. Уранці накрили криницю плитою».
«Оля привела В. на вечерю. Наталя мовчала. Андрій дивився вовком. Бідні діти, нічого не знають».
«Наталя знову сказала, що краще забути. Але хіба таке забувають?»
Андрій сидів у старій криниці, серед холодної води, з тріснутим телефоном у руці й коробкою на колінах, і відчував, як двадцять років його життя повільно перевертаються. Батько не покинув. Або покинув, але не так, як їм казали. Мати знала. Бабуся знала. Віктор був поруч усі ці роки. За святковими столами, на похоронах, на днях народження Артема. Він ляскав Андрія по плечу, називав «братом», радив не лізти в «дорослі майнові справи».
Нагорі щось хруснуло.
Андрій підвів голову. Круг неба потемнів. Над краєм криниці з’явилося обличчя.
Віктор.
Він дивився вниз, примружившись від дощу. На ньому була чорна куртка з капюшоном. У руці він тримав лопату.
— Живий, — сказав він. — Треба ж.
У Андрія пересохло в роті.
— Ти що тут робиш?
— Міг би спитати те саме.
— Це ти розрив плиту.
Віктор усміхнувся.
— А ти все-таки знайшов. Упертий, як твій батько.
Андрій міцніше притис коробку до себе.
— Ти знав.
— Авжеж, знав. Тільки не знав, куди стара відьма її засунула. Думав, у піч, у підпілля, у сарай. А вона, виявляється, в криницю. Символічно.
— Ти змусив батька піти.
— Не перебільшуй. Сергій сам був слабкий. Його лише підштовхнули.
— Ти зламав нам життя.
Віктор нахилив голову.
— Андрію, не драматизуй. У всіх життя якось ламається. Хто сильніший, той збирає чужі уламки і будує собі дім.
— Документи на маму теж ти зробив?
