— Ти зараз унизу, мокрий, з розбитою головою. Може, не найкращий час ставити запитання.
Андрій швидко глянув на телефон. Зв’язку все ще не було. Але у верхньому кутку блимав червоний кружечок: запис. Він випадково ввімкнув відео, коли діставав телефон? Чи натиснув, поки читав? Екран був тріснутий, камера, здається, дивилася вгору. Він повільно поклав телефон на коробку, щоб мікрофон не закривався рукою.
— Оля знає? — спитав він голосніше.
Віктор помовчав.
— Оля знає тільки те, що їй корисно знати.
— Вона думає, що я хотів украсти дім.
— Вона завжди була готова так думати. Ти ж улюбленець. Наталя тебе жаліла, бабця тебе захищала. Оля все життя стояла другою.
— Тому ти вирішив використати її?
— Я одружився з нею.
— Це не відповідь.
— Це найкраща відповідь, на яку ти заслуговуєш.
Дощ посилився. Вода стікала по стінах криниці. Андрій відчував, як починає тремтіти. Чи то від холоду, чи то від люті.
— Ви підробили мій підпис.
— Не ми. Є люди, які роблять акуратно. Твій підпис простий. Смішний навіть.
— Нотаріус?
Віктор зітхнув.
— Нотаріуси теж люди. Хтось неуважний, хтось жадібний, хтось просто довіряє знайомому юристу. Але це вже не твоя турбота.
Він відступив від краю. Андрій почув скрегіт бетону.
— Вітю, — сказав він тихо. — Не роби дурниці.
Обличчя знову з’явилося.
— Дурниця — це лізти туди, куди тебе не просять.
— Мене шукатимуть.
— Хто? Колишня дружина? Вона вирішить, що ти знову втік від проблем. Сестра? Вона певна, що ти шахрай. Мати? У неї тиск, їй зараз не до прогулянок.
Андрій відчув клубок у горлі. Навіть не від страху — від страшної точності цих слів.
— Артем, — сказав він.
Віктор на секунду відвів очі.
— Дітям швидко пояснюють дорослі помилки.
Потім плита зсунулася. Згори посипалася земля. Світлий круг став меншим. Андрій схопився, але послизнувся і вдарився плечем об стіну. Біль прошив руку.
— Вітю! — закричав він. — Вітю, стій!
Відповіддю був лише важкий скрегіт.
Коли згори лишився вузький сірий отвір, Віктор сказав:
— Коробку можеш лишити собі. Там усе одно половина згнила. А ти подумай, чи варте воно було того.
Потім стало темно.
Андрій довго кричав. Кричав до хрипоти, поки горло не почало пекти, поки голос не перетворився на сип. Стукав каменем по стіні, по плиті, кликав сусідів, матір, Марію, будь-кого. Але дім стояв на краю, дощ шумів, вітер гнув гілки, і його голос, мабуть, тонув у мокрій землі.
Він сів, притиснувши коробку до грудей. Ліхтарик телефона блимав — заряд танув. Запис усе ще тривав. Він не знав, чи чути там щось. Не знав, чи збережеться файл, якщо телефон помре. Не знав, чи вибереться сам.
У якийсь момент він раптом подумав про батька. Не про того батька, якого ненавидів, а про людину, яка теж, мабуть, сиділа колись уночі біля цієї криниці, з тремтячими руками, і ховала правду, бо не змогла захистити сім’ю інакше. Андрій ніколи не пробачив йому зникнення. Навіть тепер не був певен, що пробачив. Але ненависть, яку він носив у собі двадцять років, дала тріщину, як та бетонна плита.
Телефон завібрував…
