Екран спалахнув. Одна поділка зв’язку.
Марія.
Він ледь не впустив апарат.
— Андрію? — її голос був уривчастий, далекий. — Ти де? Я тобі годину дзвоню.
— Машо, — прохрипів він. — Я в бабусиному домі. У криниці. У дворі.
— Що?
— Провалився. Віктор… він закрив плитою. Слухай мене. Виклич рятувальників. І поліцію. Не дзвони Олі. Не дзвони нікому з них.
— Ти поранений?
— Не знаю. Коліно, плече. Холодно.
— Андрію, говори зі мною.
— У мене запис. Він зізнався. Коробка… документи батька… У криниці…
Зв’язок обірвався.
Він втупився в екран. Одна поділка зникла. Заряду лишалося чотири відсотки.
За кілька хвилин телефон згас.
Далі час розпався. Андрій то сидів, то намагався встати, то знову сповзав униз. Вода здавалася дедалі холоднішою. Ноги заніміли. У темряві шерехи ставали гучнішими: краплі, дихання, скрип коріння. Один раз йому здалося, що згори хтось кличе, але то був вітер.
Він думав про матір. Про її руку в дверному прорізі. Про те, як вона пішла, не сказавши ні слова. Що вона знала? Чому мовчала? Боялася Віктора? Соромилася? Намагалася захистити Ольгу? Чи просто втомилася від правди, як втомлюються від хронічного болю?
Коли згори нарешті почулися голоси, Андрій уже не зміг закричати. Лише вдарив каменем по стіні. Раз, другий, третій.
— Тут! — долинув приглушений голос. — Живий!
Світло вдарило згори. Таке яскраве, що Андрій заплющив очі.
— Андрію! — кричала Марія. — Андрію, чуєш мене?
Він хотів відповісти, але з горла вийшов лише хрип.
Потім були мотузки, драбина, чужі руки, запах мокрих курток і бензину від генератора. Його піднімали обережно, але все одно біль спалахував при кожному русі. На поверхні він побачив Марію. Вона стояла без парасольки, волосся прилипло до обличчя, губи були сині від холоду. Поруч Артем плакав, уткнувшись у куртку сусідки Тетяни.
— Навіщо ти його привезла? — прошепотів Андрій, коли його поклали на ноші.
— Він сам почув дзвінок, — сказала Марія і спробувала усміхнутися, але обличчя в неї сіпнулося. — Я не змогла залишити його самого.
Артем вирвався і підбіг.
— Тату!
— Тихо, малий. Усе нормально.
— Ти весь брудний.
— Буває.
Син схопив його за пальці. Його долоня була гаряча, маленька, жива. Андрій заплющив очі.
Коробку він не випустив. Навіть коли лікар швидкої намагався розтиснути йому руки, Андрій прохрипів:
— Ні. Це докази.
Марія нахилилася до нього.
— Я візьму. При тобі. Бачиш? Я тримаю.
Лише тоді він дозволив їй забрати бляшанку.
У лікарні з’ясувалося, що переломів немає, але є сильне розтягнення зв’язок, забій плеча, переохолодження і струс мозку. Його залишили під наглядом. Він лежав у палаті з білими стінами, слухав, як за фіранкою дід свариться з медсестрою через крапельницю, і весь час прокидався від відчуття, що над ним знову зсувається плита.
Марія прийшла вранці. Принесла теплі шкарпетки, зарядку для телефона і пластиковий контейнер із сирниками.
— Їж.
— Не хочу.
— Я не питала.
Вона сіла поруч, дістала його телефон.
— Файл зберігся.
Андрій повільно повернув голову.
— Чути?
— Чути. Не ідеально, але достатньо. Там його голос. І твої запитання. І про підробку підпису.
Він заплющив очі. Повітря вийшло з нього довго, болісно.
— Поліція?
