— Заяву прийняли. Спочатку черговий робив таке обличчя, ніби ви обоє просто по-сімейному посварилися через город. Потім я ввімкнула запис. Обличчя змінилося.
— Віктор?
— Вдома його не було. Оля сказала, що він поїхав у справах. Але його шукають.
— Мама?
Марія помовчала.
— Їй стало зле вночі. Сусідка викликала швидку. Вона в кардіології, у сусідньому корпусі.
Андрій спробував сісти. Голова відразу закрутилася.
— Лежи.
— Мені треба до неї.
— Лікар не пустить зараз. І ти не дійдеш.
— Вона знає?
— Поки що не все. Я сказала тільки, що ти живий і що знайшлися старі документи. Вона плакала.
Андрій відвернувся до вікна. На склі висіли краплі дощу. За вікном сірів лікарняний ранок, мокрі дерева стояли нерухомо.
На третій день до нього прийшла Ольга.
Вона стояла у дверях палати, тримаючись за ремінець сумки. Макіяж у неї розплився, волосся було зібране абияк, обличчя осунулося. Андрій ніколи не бачив її такою розгубленою.
— Можна? — спитала вона.
Він не відповів. Вона зайшла сама, сіла на край стільця.
Довго мовчали. За стіною хтось сміявся, потім закашлявся.
— Мама сказала, що хоче тебе побачити, — промовила Ольга.
Андрій дивився на свої руки. На кісточках були садна.
— А ти?
Вона здригнулася.
— Що я?
— Ти хочеш мене бачити?
Ольга опустила очі.
— Я не знаю, як тепер дивитися.
— Спробуй прямо.
Вона стиснула сумку так сильно, що побіліли пальці.
— Я справді думала, що це ти. Вітя показав папери. Сказав, що ти давно вмовляв маму, що тобі потрібні гроші, що ти хочеш закласти дім. Він сказав… — голос її зірвався. — Він сказав, що ти завжди заздрив, що в мене сім’я нормальна, квартира, що ти хочеш відігратися.
Андрій гірко всміхнувся.
— Нормальна сім’я.
Ольга зблідла ще дужче.
— Не треба.
— Чому?
