— Бо я сама тепер це чую.
Він подивився на неї. Злість у ньому була, величезна, важка. Вона тиснула на груди. Але поруч із нею було щось іще — втома. Така втома, що навіть ненавидіти не ставало сил.
— Ти хоча б засумнівалася?
Ольга мовчала.
— Хоч на хвилину?
— Ні, — прошепотіла вона. — Мабуть, ні.
Це було чесніше, ніж виправдання. І болючіше.
— Чому?
Вона підвела очі. У них стояли сльози, але вона не плакала.
— Бо так було легше. Думати, що ти поганий. Тоді все, що я відчувала всі ці роки, ставало правильним.
— Що ти відчувала?
— Що мама любить тебе більше. Що бабуся тобі вірить більше. Що батько пішов через нас, але ти мав право злитися, а я мусила бути зручною. Потім з’явився Вітя. Він казав, що я сильна, що я одна все тягну, що ти користуєшся моєю добротою. Він казав саме те, що я хотіла чути.
Андрій відвернувся.
— І ти зачинила переді мною двері.
— Так.
— Мама стояла в коридорі.
— Я сказала їй, що ти хочеш залишити її без дому. Вона злякалася. Вона… вона після підпису погано розуміла, що сталося.
— Як вона підписала?
Ольга витерла щоку тильним боком долоні.
— Вітя привіз якогось юриста. Сказав, що це потрібно, щоб захистити дім від тебе. Мама відмовлялася. Тоді він почав говорити про старі батькові борги, про те, що ти знайшов якісь папери і тепер можеш зробити їй гірше. Вона тремтіла. Я… я стояла поруч і мовчала.
— Чому нотаріус?
— Документи оформлювали не вдома. Він повіз її. Я не поїхала. У мене зміна була. Він сказав, що все законно.
— Тобі зручно було не поїхати.
Вона закрила обличчя руками.
— Так.
Андрій дивився на сестру і раптом згадував її маленькою: як вона вночі приходила до нього в кімнату після відходу батька і лягала на килимок біля ліжка, бо боялася темряви, але не хотіла будити матір. Він тоді робив вигляд, що спить, а вранці злився на неї за те, що вона сопіла. Вони обоє були дітьми, яких дорослі таємниці перемололи по-різному.
— Олю, — сказав він тихо. — Я не знаю, чи зможу пробачити.
Вона кивнула, не віднімаючи рук від обличчя.
— Я розумію.
— Але якщо ти хочеш хоч щось виправити, кажи правду. Повністю. Не мені. Слідчому, мамі, собі.
— Я вже дала свідчення.
Він уперше подивився на неї без злості.
— І?
— Віктора затримали вранці. На автостанції. Він намагався виїхати. У нього знайшли мамині документи і гроші.
Андрій заплющив очі.
— Добре.
— Це ще не все.
Він насторожився.
Ольга дістала із сумки маленький прозорий пакет. Усередині лежала флешка.
— Я знайшла вдома. У його старій барсетці. Там скани документів, листування, фотографії. І… відео з кабінету нотаріуса. Він ставив телефон на запис, щоб потім шантажувати помічницю. Я не знала, що він усе зберігає.
— Чому принесла мені?
