Хто міг залишити їй спадщину? Чому саме зараз, у цей найскладніший день її життя, доля вирішила підкинути їй ще одну загадку?
Контора містилася в старій, але добротній будівлі в центрі міста, на другому поверсі. Оксана піднялася сходами, штовхнула важкі дерев’яні двері й опинилася в невеликій приймальні, де за столом сиділа молода жінка-секретарка.
«Добрий день, я до Олега Васильовича, у нас призначена зустріч на третю годину», — сказала Оксана, назвавши своє ім’я.
Секретарка кивнула, звірилася із записами в журналі й запросила її пройти до кабінету в кінці коридору. Оксана йшла коридором, відчуваючи, як серце починає битися трохи швидше, ніж зазвичай. Вона не розуміла, звідки взялося це хвилювання — чи то від передчуття чогось важливого, чи то від утоми після ранкового потрясіння.
У кабінеті її зустрів чоловік років п’ятдесяти п’яти, сивий, в охайному костюмі, з уважним, трохи сумним поглядом людини, яка за довгі роки роботи бачила чимало людських історій, сповнених болю й надії.
«Оксано Петрівно, проходьте, сідайте, — сказав він, вказуючи на крісло навпроти свого столу. — Дякую, що знайшли час приїхати так швидко».
Вона сіла, поклавши сумку на коліна, і уважно подивилася на нотаріуса. «Олеже Васильовичу, перепрошую, але я весь ранок намагаюся зрозуміти, про що взагалі йдеться. Хто міг залишити мені спадщину? У мене немає багатих родичів, про яких я б не знала».
Нотаріус відкрив папку, що лежала перед ним на столі, і дістав звідти кілька аркушів паперу, скріплених печаткою нотаріальної контори.
«Річ у тім, — почав він повільно, ретельно добираючи слова, — що людина, яка включила вас до заповіту, не є вашим кровним родичем. Але перш ніж я назву вам його ім’я, я маю дещо у вас запитати, і прошу поставитися до цього запитання серйозно, оскільки від відповіді залежить дуже багато в подальшій долі спадщини».
Оксана відчула, як по спині пробіг холодок. «Питайте», — сказала вона тихо.
«Ви перебуваєте в шлюбі з Максимом Ігоровичем? І як складаються справи у вашій родині на цей момент? Перепрошую за прямоту запитання, але це вкрай важливо для подальшої розмови».
Оксана завмерла, не чекаючи, що перше ж запитання стосуватиметься саме її шлюбу, який розпався буквально кілька годин тому.
«Сьогодні вранці мій чоловік подав на розлучення, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Тож формально ми ще одружені, але фактично шлюб уже закінчений. А чому це має значення для заповіту?»
Нотаріус кивнув, ніби очікував саме такої відповіді, і в його очах промайнуло щось схоже на полегшення, змішане з жалем.
«Тому що людина, яка залишила вам спадщину, спеціально передбачила певні умови, пов’язані саме зі станом вашого шлюбу. І боюся, новина про розлучення багато що змінює в цій ситуації, причому не в гірший для вас бік, а зовсім навпаки».
Оксана відчула, як усередині в неї щось тривожно стиснулося. Вона не розуміла, про що йдеться, але інтуїтивно відчувала, що зараз дізнається щось таке, що переверне її уявлення не лише про найближче майбутнє, а й про власне минуле.
«Хто залишив мені спадщину?» — спитала вона знову, цього разу твердіше, вимагаючи прямої відповіді.
Олег Васильович закрив папку, склав руки на столі й подивився на неї з виразом людини, готової нарешті вимовити те, заради чого й була затіяна вся ця розмова.
«Перш ніж я назву ім’я, дозвольте поставити ще одне запитання. Ви пам’ятаєте людину на ім’я Петро Михайлович? Літній чоловік, який кілька років тому жив по сусідству з вашою матір’ю в її колишній квартирі?»
Оксана насупилася, намагаючись пригадати. Справді, багато років тому, коли мати ще жила у старій квартирі на околиці міста, сусідом по сходовому майданчику був самотній літній чоловік, з яким у їхньої родини склалися теплі, майже родинні стосунки. Він часто заходив на чай, допомагав із дрібним ремонтом, а мати іноді готувала йому обід, коли він хворів.
Оксана не згадувала про нього вже кілька років. Після того як мати переїхала до нової квартири, цей зв’язок поступово обірвався.
«Так, я пам’ятаю його, — сказала вона здивовано. — Петро Михайлович, такий добрий дідусь. Дядько Петро, як ми його називали. Але ми не бачилися вже, мабуть, років п’ять чи шість, він же…»
Вона замовкла, раптом усвідомивши, до чого хилить розмова.
«Він помер місяць тому, — тихо закінчив за неї нотаріус. — І перед смертю склав заповіт, у якому залишив вам значну частину свого майна. Але, як я вже сказав, з однією важливою умовою, про яку я готовий розповісти вам докладно, якщо ви готові вислухати все до кінця».
Оксана сиділа нерухомо, приголомшена цією новиною. Дядько Петро, якого вона не бачила стільки років, залишив їй спадщину.
Це здавалося неймовірним, майже абсурдним. Але щось у тоні нотаріуса підказувало їй, що найголовніше, найважливіше в цій історії ще попереду. І що умова, про яку він говорив, виявиться зовсім не такою простою, як можна було подумати…
