«Я готова вислухати, — сказала вона, випрямляючись у кріслі й збираючись із духом. — Розкажіть мені все».
Олег Васильович на мить затримав на ній уважний погляд, ніби оцінюючи, чи справді вона готова до того, що почує, а тоді повільно потягнувся до папки знову, готуючись почати найважливішу розмову в житті Оксани.
За вікном кабінету мрячив той самий осінній дощ, що супроводжував її сюди, і десь там, за межами цього тихого кабінету, тривало звичайне міське життя, не підозрюючи, що тут, у цих стінах, вирішується доля однієї жінки, яка ще вранці думала, що найгірше в її житті вже сталося.
Олег Васильович дістав із папки ще один документ, цього разу об’ємніший, із безліччю печаток і підписів, і поклав його перед собою так, щоб Оксана могла бачити шапку сторінки, хоча текст був написаний надто дрібним шрифтом, щоб прочитати його з такої відстані.
«Петро Михайлович звернувся до нашої контори близько півтора року тому, — почав нотаріус, відкинувшись на спинку крісла. — Він тоді вже знав про свій діагноз і розумів, що часу залишилося не так багато. Людина він був самотня, власних дітей не мав, дружина померла багато років тому, і єдиними людьми, до яких він відчував справжню теплоту за останні роки життя, виявилися ви та ваша мати».
Оксана відчула, як до горла підступає клубок. Вона пам’ятала дядька Петра дуже тепло — невисокого худорлявого старого з добрими зморшкуватими очима, який завжди пригощав її льодяниками в дитинстві, а коли вона подорослішала, вона приходила до нього пити чай і слухати його розповіді про молодість, про службу на флоті, про подорожі країною.
Але вона ніколи не думала, що ця теплота мала для нього настільки глибоке значення.
«Ми не спілкувалися вже кілька років, — сказала вона тихо, ніби виправдовуючись. — Після того як мама переїхала, я телефонувала йому кілька разів, а потім… потім закрутилася життя, робота, свої проблеми. Мені дуже соромно, що я не навідувала його».
«Він знав про це й не тримав на вас зла, — м’яко відповів Олег Васильович. — У розмовах зі мною він неодноразово повторював, що розуміє: у молодих своє життя, свої турботи. Але водночас він завжди з теплотою згадував саме вас, Оксано Петрівно. Казав, що ви єдина людина, яка ставилася до нього не з жалю чи обов’язку, а справді по-родинному, від щирого серця, нічого не вимагаючи навзаєм».
Оксана опустила очі, відчуваючи, як накочує важке почуття провини. Стільки років минуло, а вона навіть не спромоглася дізнатися, чи живий ще старий, чи здоровий. І ось тепер вона дізнається не лише про його смерть, а й про те, що він думав про неї всі ці роки, пам’ятав її, цінував.
«Що він залишив мені?» — спитала вона нарешті, намагаючись узяти себе в руки.
Нотаріус перегорнув кілька сторінок документа й провів пальцем по одному з рядків.
«Петру Михайловичу належала трикімнатна квартира в центрі міста, яка дісталася йому від батьків багато років тому, повністю приватизована й юридично чиста. Також у нього був рахунок у банку з доволі великою сумою заощаджень. Він усе життя працював інженером на оборонному заводі й був людиною ощадливою, не витрачав зайвого.
Крім того, у його власності був гараж з автомобілем, яким він майже не користувався останніми роками, і невелика земельна ділянка з недобудованим будинком».
Оксана слухала, і з кожним названим пунктом її подив зростав. Вона ніяк не очікувала, що скромний старий, який жив, здавалося б, зовсім невибагливим життям, накопичив такий статок.
«Загальна вартість усього майна, — провадив нотаріус, — за найскромнішими оцінками, становить понад п’ятнадцять мільйонів, якщо враховувати поточні ціни на нерухомість у центрі міста. І згідно із заповітом усе це майно, за винятком невеликої суми, відписаної на користь будинку для літніх людей, де він останні місяці життя отримував догляд, переходить вам, Оксано Петрівно».
Оксана сиділа нерухомо, приголомшена масштабом почутого. П’ятнадцять мільйонів — сума, яка ще вчора здалася б їй чимось із царини фантастики, тепер стояла між нею і повною невизначеністю, у яку її сьогодні вранці штовхнув власний чоловік.
«Це… це дуже багато, — пробурмотіла вона, відчуваючи легке запаморочення. — Я не розумію, чому він обрав саме мене. У нього не було інших родичів?»
«Була племінниця, донька його покійної сестри, — відповів нотаріус, і в його голосі з’явилася певна стриманість. — Жінка на ім’я Лариса, яка, наскільки мені відомо, навідувала його від випадку до випадку, переважно тоді, коли їй щось було потрібно. Петро Михайлович чудово розумів мотиви цих візитів і, скажу вам відверто, відчував до неї мало теплих почуттів. У своїх розмовах зі мною він не раз згадував, що ця жінка чекає на його смерть як на полегшення, щоб накласти руку на квартиру».
Оксана відчула неприємний холодок, уявивши собі цю незнайому жінку, яка, ймовірно, вже будувала плани на спадщину дядька й зовсім не очікує, що все дістанеться сторонній людині.
«А вона знає про заповіт?» — спитала Оксана обережно.
«Поки що ні. Офіційне повідомлення всіх зацікавлених сторін відбувається лише зараз, у встановленому порядку. Лариса Іванівна отримає повідомлення найближчими днями, як і належить за процедурою. І, відверто кажучи, я передбачаю, що вона може спробувати оскаржити заповіт у суді, оскільки є кровною родичкою і, ймовірно, розраховувала на інший результат».
Оксана відчула, як усередині неї, крім радості від несподіваної спадщини, починає наростати тривога. Їй найменше хотілося вплутуватися в судові тяганини саме зараз, коли вона й так переживає розлучення та вагітність…
