В обід Людмила, старша медсестра й давня подруга, затягла її в ординаторську. Замкнувши двері на клямку, одразу взялася розпитувати:
— Розповідай. На тебе страшно дивитися. З Льошкою біда? Інфаркт? Машина збила?
Ірина подивилася на подругу й відкрила рота, але відповісти не змогла: все, що вона стримувала в собі від ранку, прорвалося гіркими сльозами. Захлинаючись, вона переказала розмову цілком. Повторила і зізнання Олексія в піврічному зв’язку, і його відмову розлучатися, і міркування про квартиру, гараж, борщ і випрасувані сорочки. Не пропустила обіцянок приносити зарплату, оплачувати комунальні послуги й копати дачу, поки він проводитиме вечори та вихідні з іншою. Розповіла й про жорстоке: «Кому ти потрібна?» Людмила не поставила жодного запитання і жодного разу не перебила. Поки Ірина говорила, брови подруги дедалі ближче сходилися на переніссі, а чашка в її міцній руці подзенькувала об блюдце.
— От же ж бовдур чавунний! — видихнула Людмила, коли подруга замовкла й почала витирати обличчя марлевою серветкою. — «Мені так зручно»! Пан який, гарем йому подавай. Він же, гад, усе прорахував. Ти м’яка, сваритися не любиш. Побоїшся судів, сусідських пересудів. Донька вчиться — тривожити шкода. От він і надумав на двох стільцях сидіти, та ще й зажадав, щоб на кожен йому м’яку подушечку підклали.
— Людмило, а мені як бути? — прошепотіла Ірина. — Квартира спільна, приватизована, на двох порівну. Коли Олька виїжджала, свою частку на мене переписала. Розміняємо — копійки отримаємо. Хіба що в малосімейку до п’яниць. І чому з дому маю йти я? Тут у кожній стіні моя душа. Усі фіранки сама шила, лінолеум вибирала, поки він по риболовлях їздив.
— Нікуди ти не підеш, — Людмила примружилася. — Розлучення він не хоче? Чудово. Захочеш — через суд розлучишся, тут закон на твоєму боці. Але з приватизованої квартири до поділу його не виставиш, це теж закон. Значить, влаштуємо йому таку зручність, щоб поперек горла стала.
— Яким чином? — розгубилася Ірина.
— Він до обслуговування звик. Сім’я для нього — сервіс: нагодують смачно, білизну виперуть, навіть шкарпетки випрасують, а він — солідний одружений чоловік. Розраховує, що ти втреться, усе проковтнеш і знову станеш до каструль, поки він до коханки бігатиме. Не вийде. Оголосив вільне плавання — нехай звикає, що плаватимете обоє.
Після зміни Ірина поверталася додому іншою дорогою. Зазвичай вона заходила в дешевий гастроном і купувала продукти до вечері, але цього разу пройшла повз. У господарському магазині вона вибрала два важкі врізні замки, а звідти вирушила не додому, а до перукарні в торговому центрі.
Витрачатися було шкода: кожна заощаджена копійка призначалася доньці на навчання або на ремонт ванної. І все ж Ірина рішуче дістала зарплатну картку. За дві години майстерка зрізала тьмяні кінчики, надала волоссю короткої стильної форми й мідного відтінку, що підкреслив зелень очей, акуратно підправила брови. Від змученої медсестри з поліклініки лишилася хіба тінь. У дзеркалі вперше з’явилася приваблива, строга й іще молода жінка, яку довгі роки ховали під собою брудні каструлі та спецовки.
Діставшись додому, вона викликала слюсаря дядька Степана. Вони знали одне одного 20 років, Ірина безплатно робила йому уколи від радикуліту. За пів години він поставив замки: один — у двері великої спальні, другий — у кухонний пенал із запасами чаю, кави й солодощів.
О 19:00 у замку заскреготів ключ. Олексій приніс магазинний пакет, роззувся, повісив куртку. На обличчі в нього було вдоволення ситого кота.
— Ірко, ось сир, обіцянку виконав. І свіжий батон узяв. Чим вечерятимемо? Ще є котлети?
Ірина вийшла в коридор. На ній були строгі чорні штани й блузка кольору морської хвилі — та сама, яку вона купила на весілля племінниці три роки тому й відтоді берегла для особливого випадку. Коротка стрижка була акуратно вкладена, макіяж залишався легким. Вона дивилася чоловікові просто в очі, не кліпаючи й не відводячи погляду. Олексій завмер перед нею, не вимовивши ні слова. Рука з пакетом повільно опустилася вздовж ноги.
— Це ти куди? У гості? І волосся… Навіщо обрізала, довге ж було?
— Я нікуди не йду, я в себе вдома, — відповіла вона так рівно, що йому стало не по собі. Жодного натяку на істерику. — А вечері сьогодні немає.
— Як це? Ти захворіла? — Він насупився, силкуючись знову заговорити з колишньою зверхністю.
— Здорова. Тільки жити разом ми тепер будемо за новими правилами. Ти ж залишив нас під одним дахом заради власної зручності…
