Ірина попрямувала до вітальні. Чоловік пішов за нею, розгублено озираючись.
— Та що ти затіяла?
— Тут усе записано, Льошо. Читай і запам’ятовуй, — вона вказала на акуратно списаний аркуш А4 на журнальному столику. — Розклад і правила гуртожитку. Сім’ї, як ти сьогодні вранці повідомив, у нас уже немає: ти любиш іншу. Обслуговувати тебе я припиняю. Велика спальня відтепер тільки моя, замок уже стоїть. Тобі — диван тут, у прохідній вітальні. Постіль візьмеш із верхньої полиці, постелиш собі сам.
— Ти з глузду з’їхала?! — багровіючи, закричав Олексій. — Я у себе вдома! Це моя квартира!
— Тобі належить половина, — крижаним голосом урвала його Ірина. Від такого тону в хуліганів у процедурному кабінеті кров холола в жилах. — Половина площі. Але моїх рук, праці й часу — ні сантиметра. Їжу готуєш сам, білизну переш теж. Увімкнути машинку вмієш. Порошок купуєш собі сам: твій стоїть ліворуч, мій праворуч. Каструлі поділені. Сині й емальовані бери, решта мої.
— Зовсім на старість здуріла! — Він розмахував руками. — Я з тобою по-людськи! Не обманював, не ховався, як якийсь покидьок, чесно зізнався. Про тебе подумав, щоб не лишилася сама!
— Дякую, добродію, — всміхнулася вона. — Але я ще не закінчила. Мої колишні витрати на сім’ю припиняються. Продукти кожен купує собі, гроші на них не скидаємося. Тобі я звільнила верхню полицю холодильника. Комунальні послуги оплачуємо навпіл, за квитанцією. Щомісяця двадцятого числа чекаю чек. Прострочиш — звернуся до суду, щоб розділити особові рахунки.
— Та пішла ти! — Олексій жбурнув пакет на тумбочку. — Налякати вирішила? Проживу без твоїх борщів! Мені Валечка такі обіди готує — пальчики оближеш. Молода, лагідна жінка, не те що ти, сушена мегера! Подумаєш, цяця!
— Добре, у лагідної Валечки й обідай, — Ірина кивнула. — А вдома матимеш жаданий спокій. Ні чіплятися, ні перемикати телевізор не стану. Тільки свої шкарпетки з ванної забирай: залишиш — відправлю в сміттєпровід.
Увесь перший тиждень Олексій бадьорився. Нарочито голосно грюкав шафою, вечорами варив покупні пельмені. Квартиру наповнював запах дешевого вареного тіста. Щоп’ятниці він ішов із викликом, пахнучи одеколоном.
Ірина ніби сховалася під невидимим скляним ковпаком. На його демонстрації не відповідала. Після зміни зачинялася у спальні, бралася за книжки, до яких десять років не доходили руки, надягала навушники й слухала спокійну музику. Людмила вмовила її разом записатися в басейн при палаці спорту — три вечори на тиждень. Плавання знімало напруження з попереку, а душ залишав приємну легку втому в усьому тілі, витісняючи липкий біль у душі.
На другому тижні в Олексія почалися неприємності. Виявилося, мало завантажити пральну машину — речі ще треба розбирати. Білу парадну сорочку з короткими рукавами він виправ разом із чорними робочими штанами й синьою спецовкою. Замість білизни отримав сіро-буро-малинове щось у розводах.
— Подивися, що машина зробила! Не могла сказати, яку кнопку натискати? — Він метав громи й блискавки в коридорі, копаючи двері спальні.
Ірина відчинила й спокійно подивилася на нього.
— Під телевізором, у тумбочці, інструкція. Грамоти ти навчений. А після 23:00 шуміти не можна за законом. Удариш іще раз у двері — викличу дільничного. Перед премією на заводі навряд чи зрадіють протоколу про дрібне хуліганство.
Олексій урвався. Раніше дружина лякалася шуму, боялася, що скандал почують сусіди. Тепер дивилася йому просто в зіниці, і колишньої покірності в цьому погляді не лишилося.
Напівфабрикати теж швидко набридли п’ятдесятирічному шлунку Олексія, замучила печія. А Валечка, романтична коханка, зовсім не збиралася видавати йому на заводську зміну баночки супу. Вона працювала в аптеці, ростила вередливого семирічного сина й твердо вважала: чоловік має запрошувати її в кафе, а не додавати домашньої куховарні.
Однієї неділі Олексій повернувся раніше, ніж звичайно. Ірина чекала на Людмилу й пекла яблучний пиріг із корицею. Теплий домашній дух випічки плив квартирою, запаморочливо смачний. На кухню чоловік увійшов, ковтаючи слину. Обличчя посіріло, під очима залягли тіні: старий диван без нормального матраца перетворив ночі на муку для хворого попереку.
— Іро… Може, поп’ємо чаю? З пирогом? — Він ніяково переминався з ноги на ногу.
— Я купила продукти за свої гроші й пекла для своєї гості, — відповіла Ірина, прихваткою витягуючи деко. — Твій учорашній батон он лежить. Макай у чай.
— Довго ти ще з мене знущатимешся? — Він зірвався, але пихи вже не було, лише жалюгідна, відчайдушна образа. — Помилився, згарячу сказав! Навіщо жили з мене тягнеш? Через бабські примхи 30 років коту під хвіст! Я тут живу, я перед людьми твій чоловік!…
