— Покидьок. Я завжди вважала його покидьком.
— Наталю, облиш.
— Не облишу, Ірко! Ти 13 років перед ним навшпиньки ходила, трьох дітей йому народила, себе живцем поховала. А він — «йду»! Краще скажи, квартира йому належить?
— Ні, ми орендуємо.
— Машина?
— Його, ще до весілля куплена.
— Хоч заощадження є?
Іра не відповіла. Звідки було взятися її заощадженням за дванадцять років без роботи? Гроші лишалися на Андрієвій картці; на господарство він видавав стільки, скільки сам призначав.
— Мамусю, навіщо тітка Наталя прийшла? — Вітя визирнув із дитячої.
— У гості, сину. Іди грайся.
— Від тата дзвінка не було?
— Поки що ні, він зайнятий.
Хлопчик кивнув і побіг. Наталя подивилася на подругу з жалем і болем.
— І що тепер робитимеш?
— Якби я знала… Ні заробітку, ні грошей, освіта незакінчена. І троє дітей. За квартиру ще два місяці платитиме, а далі куди? У батьків одна кімната, тато після інсульту. Як я туди з трьома дітьми?
— Може, звернутися до його батьків?
Гірка посмішка була першою відповіддю. Оксана Петрівна й Степан Андрійович ніколи її не любили. Для їхнього Андрійка вона була простакуватою, неосвіченою: дітей народжувала, а пуття жодного. Святкові подарунки — задля пристойності, рідкісні приїзди — з підібганими губами й прискіпуваннями. За всі роки — ані доброго слова, ані справжньої допомоги.
— До них навіть звертатися не буду.
— Випий, — Наталя налила вина. — Сьогодні можна.
— А вечеря дітям? А вкладати спати?
— У тебе Олеся розумниця, допоможе. Тобі зараз би до ранку дожити.
До ранку, потім ще до одного. Два місяці складалися в 60 днів, за якими Іра нічого не бачила. Вона ковтнула дешевого кислого вина. Таким самим кислим і дешевим здавалося її життя, що розвалилося сьогодні вранці. Між вівсянкою та бутербродом із маслом.
Олеся з’явилася безшумно й прихилилася до одвірка.
— Мамо, він же не повернеться?
— Олесю, я…
— Я вже не маленька. Уранці все чула. А валізу в нього в машині ще вчора побачила.
Худенька, нескладна, з розпатланими кісками, донька стояла перед Ірою, а та не могла дібрати відповіді.
— Я знаю, що не повернеться. Я тобі допомагатиму, мамо. Впораємося.
Тоді Іра заплакала. Прикрила обличчя долонями, намагаючись не видати ані звуку, щоб молодші не злякалися. Поруч стояла 12-річна донька й гладила її по голові.
— Ми впораємося, мамо. Неодмінно впораємося.
Перший тиждень Іра прожила наче в тумані. Їжа, садочок, школа, дорога за дітьми, вкладати спати — усе робилося механічно. Уночі вона дивилася в стелю й шукала свою помилку: де вчинила не так, чого не помітила. Андрій наче розчинився. Ні повідомлення, ні дзвінка, лише переказ на картку в обіцяному розмірі. Аліменти — від цього офіційного слова віяло холодом.
На восьмий день вона посадила себе перед старим ноутбуком, купленим ще до народження Віті. Дочекалася болісно довгого завантаження, відкрила вакансії — і серце пішло в п’яти.
«Менеджер. Вища освіта, стаж від трьох років». «Бухгалтер. Володіння бухгалтерськими програмами, стаж від п’яти років». «Продавець-консультант. Два робочі дні через два вихідні, повна зміна».
Повна зміна означала, що нікому забрати Сонечку, зустріти Вітю після школи, перевірити Олесині уроки. Іра переходила зі сторінки на сторінку; надія танула. Після дванадцяти років удома вона вміла зварити суп на тиждень, заштопати дитячі колготки. А педагогічний інститут лишився на третьому курсі — там, де народилася Олеся.
Сонечка вилізла їй на коліна й обхопила за шию.
— Мамо, чого ти сумуєш?
— Думаю, сонечко.
— Про тата?
— Не тільки.
— Він на мій день народження прийде? Ляльку ж обіцяв.
До дня народження було три місяці. Іра не знала ані де вони тоді житимуть, ані за що купувати ляльку.
— Побачимо, маленька.
На десятий день озвалася свекруха.
— Ірино, треба з тобою поговорити.
— Так, Оксано Петрівно.
— Андрій повідомив, що ви розійшлися. Ми маємо намір бачитися з онуками, — сухо промовила вона.
— Звісно. Коли хочете приїхати?
— У неділю, о 12. І ще ось що: не смій налаштовувати їх проти тата. Він хороша людина, у нього були причини.
Пальці побіліли від того, як міцно Іра стиснула телефон…
