Кам’янка, осінь 2003 року. Дім був сьомим за цей день. Оксана зупинилася біля хвіртки, поправила сумку, що сповзла з плеча, й озирнулася. Іра стояла посеред дороги у великій чужій хустці, зав’язаній навхрест поверх куртки, і дивилася на матір знизу вгору. Не скаржачись, терпляче чекала. За сім років вона добре навчилася чекати мовчки.
— Постій тут, — сказала Оксана. — Я швидко.
Хвіртка була замкнена. Оксана постукала кісточками пальців по стовпу. Руки надвечір уже нили від чужого дерева, від чужих засувів. Відчинили не відразу. Жінка в стьобаній безрукавці притримала хвіртку рукою, побоюючись, що чужинка просуне ногу в щілину. За її спиною в глибині двору гриміли відрами, тягло димом і варивом. По дворах готувалися до вечора.
— Добрий день, — сказала Оксана. — Я шукаю будь-яку роботу. Дров нарубати, на городі попорати, випрати.
— Нема в мене роботи. І подати нічого. Самим не вистачає.
Жінка вже прикривала хвіртку.
— Я не прошу подати, я відроблю. Мені б…
Оксана запнулася. Вона відчувала спиною, що Іра чує кожне слово.
— Хліба, картоплі, дитині.
Жінка глянула повз неї на дівчинку посеред дороги. Її обличчя пом’якшало. Винесла б, видно, хоч окраєць, та хтось стояв у неї за спиною. Чоловік чи свекруха, стара звичка не зв’язуватися з чужими.
— Ти звідки така взялася? — спитала вона вже м’якше, але хвіртки не відчинила. — Не наша.
— Сьогодні з автобуса, з міста. Сказали, тут восени робота буває.
— Буває, своїм буває.
Вона зітхнула, озирнулася на дім і стишила голос.
— Хочеш пораду? По нашій вулиці далі не ходи, тільки людей бентежити. А он!
Вона махнула рукою за околицю, туди, де рівний ряд хат обривався й починався сірий бур’ян.
— На самому краю двір стоїть. Мельник там живе. Йому все одно. Він сам ні з ким не знається. Може, він тебе й візьме.
І чомусь усміхнулася, відвернувшись, ніби назвала не адресу, а злий жарт. Хвіртка зачинилася. Оксана повернулася до доньки на дорогу.
— Не дали? — спитала Іра.
— Підемо ще в одне місце.
Це було наполовину неправдою. Місце було останнє. За день вона постукала у шість хвірток до цієї. У двох не відчинили. У трьох сказали: «Бог подасть». В одній винесли три холодні варені картоплини, і Іра з’їла їх тут же біля паркану, відвернувшись, щоб не бачили, як квапиться. У гаманці в Оксани лежало 80 одиниць і корінець квитка на автобус, який три години тому пішов у райцентр без них.
Вони пішли до краю села. Вітер тягнув низом, гнав уздовж колії сухе листя й уривок газети. Смеркало по-осінньому рано.
— Мамо, а чого та тітка засміялася?
Іра перестрибнула калюжу, не випускаючи материну руку.
— Не знаю, сонечко, люди різні.
— А ми до цього Мельника підемо?
— Підемо, спитаємо.
Дім на краю села стояв трохи осторонь. Здавалося, він відступив від інших на кілька кроків і так і лишився сам. Міцний п’ятистінок, старий, але не покинутий. Дах латаний, але не протікав. Паркан де-не-де підновлений свіжими дошками, ще жовтими. У дворі стос дров на пів хати, акуратне поліно до поліна. І тиша. Ні собаки, ні голосів.
Біля сусіднього паркану стояв кремезний чоловік років п’ятдесяти, у кепці, спершись на граблі. Він не зводив із них чіпкого погляду, наче прикидав, чого чекати від незнайомих.
— Заблукала? — спитав він без жодної цікавості.
— Мені сказали, тут Мельник живе, я шукаю роботу.
Чоловік хмикнув. Погляд у нього був не злий, а якийсь оцінювальний, як у покупця на базарі.
— Мельник, значить.
Він повів граблями в бік крайнього двору.
— Ну-ну, ти з дитиною обережніше, мила, не в той двір ідеш. Там баба жила, Таїсія. Чула про таку?
— Ні.
— Та звідки тобі? Відьма була, порчу наводила, травами морила. Хто до неї ходив, той невдовзі й ховав. А онук увесь у неї, теж із червоточиною. Все село стороною обходить, і ти обходь. Заразу по дворах не носи.
Він глянув на Іру.
— Тим паче дитина з тобою.
Оксана не відповіла. За останні пів року їй говорили речі й гірші. І не чужі люди, а рідні. Вона давно навчилася пропускати чужі слова, як воду крізь пальці…
