— Дякую, — сказала вона й пішла до крайньої хвіртки.
— Дурепа, — коротко сказав їй услід чоловік і повернувся до граблів.
Хвіртка в Мельника була на клямці, не замкнена. Оксана не стала відчиняти, постукала кісточками пальців по стовпу.
— Господарі!
З двору долинув глухий важкий стукіт. Потім іще один. За хатою кололи дрова й не чули. Оксана постукала голосніше.
— Господарю!
Стукіт урвався. З-за рогу вийшов чоловік із сокирою в руці, і Іра тихенько подалася за материну спину. Йому було років тридцять п’ять. Високий, широкоплечий, у старому светрі із закачаними рукавами. Темне волосся прилипло до чола від роботи. Обличчя звичайне. Не лиходій і не чаклун. Усього лише втомлений чоловік із сокирою.
Але погляд важкий, спідлоба, готовий до того, що зараз скажуть якусь гидоту. Так дивляться люди, яким давно нічого доброго не говорили.
— Чого треба? — спитав він.
— Добрий день, я шукаю роботу, — Оксана говорила швидко, щоб устигнути до того, як він зачинить. — Умію все: випрати, прибрати, город, худобу доглянути, приготувати. Мені грошей не треба, мені б поїсти. Дитині головне.
Він не відповів одразу, опустив сокиру, встромив у колоду. Від його уваги не сховалися ні розбиті міські чобітки, ні сумка з краєм дитячої ковдри, що стирчав, ні змарніле обличчя жінки, у якої лишилося всього 80 одиниць. Лише тоді він перевів погляд на дівчинку за її спиною.
— Тобі хто дорогу сюди показав? — спитав він, уже наперед знаючи відповідь. — Певно, сміялися, коли посилали.
Оксана хотіла збрехати, але не стала.
— Сміялися.
Обличчя його ледь здригнулося. Не від образи — він давно, видно, відучив себе ображатися, — а від короткого впізнавання. Він кивнув сам собі.
— Дрова он, — сказав він і мотнув головою за ріг. — Половину переколов, половина лишилася. Нарубаєш — нагодую і її.
Він не дивився на Іру, але сказав саме про неї.
— Її нагодую в будь-якому разі. Дитина тут до чого.
— Нарубаю, — сказала Оксана.
Він мовчки витяг сокиру з колоди й простягнув їй держаком уперед. І тільки коли вона взялася, додав, дивлячись убік:
— Заходьте у двір, нічого біля хвіртки стовбичити, вся вулиця витріщається.
Сокира була важка, добра, нагострена. Оксана ставила цурку, замахувалася, била й частіше влучала не туди. Поліно відводило, сокира грузла. Руки швидко занили. У місті вона працювала в пекарні, потім на касі, а до такої роботи ніколи до пуття не звикала.
Але вона била й била, бо за хатою на ґанку сиділа Іра, а господар виніс їй кухоль молока й пів окрайця. І дівчинка їла не поспішаючи, розтягуючи, і це було важливіше за ломоту в плечах.
Мельник не допомагав. Стояв осторонь біля стосу дров, курив і стежив за її роботою. Не як сусід біля паркану — не оцінював і не вишукував вади. Він явно відвик бачити у дворі людей і наново звикав до їхньої присутності.
— Не так тримаєш, — сказав він, поспостерігавши за нею. — Не в поліно цілься — крізь нього.
Він підійшов, забрав сокиру не грубо, але вона все одно здригнулася, і він це помітив та відступив на пів кроку.
— Дивись.
Поставив цурку, вдарив раз, і поліно розвалилося надвоє чисто, ніби саме того хотіло.
— Вагу кидай, не силою, руки тільки спрямовують.
Повернув сокиру. Вона спробувала. Поліно тріснуло.
— Отак.
Більше він нічого не сказав. Відійшов, докурив, пішов у дім. Через вікно було видно, як він рухається там у півтемряві. Засвітив лампу, бряжчав чимось біля печі. Іра дожувала окраєць, злізла з ґанку, підійшла боком.
— Мамо, а він не страшний, — прошепотіла вона. — Дядько біля паркану страшний, а цей ні.
— Тихше, йди на ґанок, холодно.
Сутеніло швидко, по-осінньому. Коли Оксана розколола останню цурку й склала поліна в стос — невміло, не так акуратно, як у нього, але все ж склала, — небо над бур’яном стало темно-бузковим. У першій хаті на вулиці засвітилося вікно, слідом у другій і в третій. Лише дальній край вулиці ще стояв у темряві.
Мельник вийшов на ґанок, витираючи руки об рушник.
— Готово.
Оглянув стос дров, кивнув.
— Ідіть поїжте. Суп є.
Оксана завмерла. Вона розраховувала на шматок хліба, на картоплю, на те, що можна забрати, а не на те, щоб увійти в дім. Чужий дім, той, який усе село обходить…
