— Я краще з собою візьму, якщо можна. Нам іще йти.
— Куди йти?
Він подивився на неї просто. Уже стемніло. До автобуса нічого не було, і він це знав не гірше за неї.
— Автобус уранці. Тут до райцентру 15 верст. Із дитиною вночі по холоду.
Оксана не відповіла. Іра притулилася до її боку.
— Їжте в теплі, — сказав він уже тихіше.
Йому самому явно було ніяково.
— Не отрую, що б там не патякали.
І пішов у дім, лишивши двері відчиненими. Із темного отвору тягло теплом, пічним димком і гіркувато-солодким ароматом трав. Пахло сушеною м’ятою й незнайомим листям.
Вона стояла на порозі довше, ніж треба. Не тому, що боялася порчі — у порчу вона не вірила, а тому, що переступати чужий поріг на запрошення вона відвикла. Її звідусіль виставляли. А тут двері відчинені, і всередині світло.
— Мамо. — Іра потягла її за руку. — Там тепло.
І вони ввійшли. У домі було чисто й порожньо. Так живуть самотні чоловіки, які давно махнули рукою на затишок, але не на лад. Піч, стіл, дві лави, ліжко за фіранкою і трави. Вони були всюди: пучками під стелею, у полотняних мішечках на цвяхах, у бляшанках без написів на полиці.
Від цього весь дім пах, як аптека зі старих часів. Сухо, гірко, трохи солодко. Мельник поставив на стіл чавунець, дві миски. Подумав, дістав третю, меншу, зі щербиною.
— Сідайте.
Суп був простий: картопля, цибуля, трохи м’яса, але гарячий. І Іра, забувши про все, їла так, що Оксана відвернулася. За пів року вона надивилася, як її донька їсть чужу їжу. Звикнути до цього не можна.
— Давно так? — спитав Мельник, не підводячи очей від своєї миски. — Що поневіряєтеся?
Оксана помовчала.
— Із весни. Чоловіка нема. Загинув на роботі. Вантаж зірвався з крана.
Вона вимовила це сухо, як говорять про нещастя, яке вже сто разів переказували чужим людям у кабінетах. У березні Міша працював без офіційного договору. Хазяїн контори після аварії відмовився визнавати, що людина загинула в нього на об’єкті, і зник раніше, ніж Оксана встигла домогтися бодай довідки. Страхових грошей не дали.
Оформлення Іриного утримання через втрату годувальника застрягло між районом і містом. Спершу вимагали підтвердити Мішину роботу, якої на папері не існувало, потім веліли заново подавати заяву вже на соціальну пенсію. Оксана місяцями ходила з текою по інстанціях. На осінь їй обіцяли призначити виплату заднім числом, але грошей іще не було. Та й очікуваної суми ледве вистачило б на їжу, не те що на орендоване житло.
Мельник кивнув, не став ні жаліти, ні лізти з розпитуваннями. За це вона була йому вдячна.
— А дім? Рідня?
— Дім свекрухи виявився записаний на неї. Ми жили там як сім’я й про папери не думали.
Оксана обережно поклала ложку.
— Поховали. Дев’ять днів минуло, сорок днів. А на сорок перший вона сказала: «Збирайся. Ти чужа, — каже. — А дім мій, я його на Мішу не переписувала». Онуку Іру пропонувала лишити, мовляв, виховаю. А ти йди собі на всі чотири.
Голос у неї не здригнувся, тільки став сухішим.
— Я не лишила.
— Своя рідня де?
— Сестра в райцентрі.
Оксана всміхнулася, але невесело.
— Пустила ненадовго. У неї чоловік, двоє своїх, кімната одна. На четвертий день чоловік сказав, що тісно. Я не в образі, справді тісно.
Мельник нічого не сказав, устав, налив Ірі ще пів миски, хоч вона вже наїлася. Аби їжа стояла перед нею, була вдосталь. Дівчинка подивилася на нього й сказала:
— Дякую, дядьку.
Він завмер на секунду з ополоником у руці, як людина, якій давно не казали «дякую».
— Їж, — буркнув він і відвернувся до печі.
Постелив він їм на печі, там було найтепліше, сам пішов за фіранку. Іра заснула відразу, щойно опустила голову, і уві сні тримала матір за палець, як у ранньому дитинстві.
Оксана не спала. Лежала, дивилася в стелю на пучки сухих трав, що погойдувалися від протягу, і думала, що вранці треба встати до світла, безшумно зібратися й піти на автобус. Відпрацювала, нагодували. Спасибі цьому дому. І досить. Не можна сидіти на шиї в чужої людини…
