Вона знала, чим це кінчається. Спершу пускають на три дні, а на четвертий ти вже винна в тому, що дихаєш.
Уранці вона встала до світла, обережно злізла з печі й побачила, що Мельник уже не спить: сидить за столом при лампі, робить записи в старому товстому зошиті, а перед ним розкладені купками трави.
— Куди зібралася? — спитав він, не обертаючись.
— На автобус. Дякую вам за все.
— Автобус о сьомій.
Він повернувся до неї.
— Зараз п’ята. Куди поїдеш? У райцентр до сестри, де тісно, чи далі по селах стукати?
Оксана не відповіла. Відповісти було нічого. Мельник відклав ручку, кілька секунд дивився на неї, потім на піч, де спала Іра, звісивши руку.
— Слухай сюди.
Він говорив розважливо, ще не до кінця домовившись із самим собою.
— Мені взимку самому важко. Господарство, корова, кури, город під зиму прибрати, дров заготовити, дах над сіньми латати. Коли баба була жива, давали собі раду вдвох. Після неї я сам усе тягну. Найняти нікого, до мене ніхто не йде. Сама бачила, як посилають.
Він усміхнувся кутиком рота.
— Якщо хочеш, лишайся. Не в дім, — швидко додав він, побоюючись, що вона зрозуміє не так. — Літня кухня у дворі є. Там пічка, там жити можна. Протопимо, законопатимо. Будеш по господарству, а я забезпечу вас їжею, дровами й теплом. Дитині до школи недалеко, у сусіднє село возить машина. Задарма ніхто нічого не дасть, я знаю, але працюй — усе відробиш, чесно.
Оксана слухала й не вірила. Усе всередині в неї стиснулося не від радості, а від страху. Вона вже раз повірила в дах над головою. Дах виявився свекрушиним.
— А потім? — спитала вона, стишивши голос. — За місяць, за два скажете: «Чужа, йди собі на всі чотири».
Мельник подивився на неї з раптовим розумінням. Вона вголос сказала те, про що він і сам думав.
— Не скажу, — відповів він. — Мене самого все життя виставляли. Я так із людьми не роблю. А не повіриш — твоє право. Іди на автобус, тримати не стану.
Вона лишилася. Не відразу вирішила. Сказала — на тиждень. Город допоможу прибрати, а там видно буде.
Він кивнув.
— Як хочеш.
Літню кухню відмивали вдвох увесь день. Іра носила воду у відерці, поважна від того, що при ділі. Мельник приніс старе, але міцне ліжко, вичистив пічурку, замазав глиною тріщину в трубі. Надвечір у кухоньці стало можна жити. Тепло, чисто, пахло вапном і димом.
Оксана постелила на ліжко свою ковдру, поклала Ірину ляльку на подушку, і раптом у неї защеміло в горлі: «Своє! Хай чуже, хай на тиждень, але своє, де не виженуть проти ночі».
— Мамо, а ми тут житимемо? — Іра стрибала на ліжку.
— По-справжньому не стрибай, ліжко старе.
— А дядько Роман нам дозволив.
Оксана завмерла з ковдрою в руках.
— Ти звідки знаєш, що його Роман звати?
— Він сказав, поки ти воду гріла. Сказав, що його дядьком Романом звати, і ще сказав, що в нього кіт був рудий, тільки втік. Якщо я знайду його у дворі, треба покликати. Кота Тихоном звати.
Отак. За один день донька знала про нього більше, ніж вона.
Наступного ранку Оксана пішла в сільмаг купити солі, сірників, ниток на свої вісімдесят. Розтягнути на скільки вдасться. Крамничка була одна на всю Кам’янку, тісна, з прилавком, за яким стояла огрядна гучноголоса жінка в помаранчевому фартусі. Поки Оксана вибирала, за її спиною зібралися дві-три баби. Зашепотілися.
— Це ж та, що до Мельника прибилася, — сказала продавчиня, ніби й не Оксані, а всім одразу. — Правду баби казали: з дитиною, а розуму нема. Ти хоч знаєш, мила, куди влізла?
Оксана поклала на прилавок сіль, сірники.
— Скільки з мене?
— Та ти не відвертайся, я тобі добра хочу.
Продавчиня стишила голос до того особливого шепоту, який чути на весь магазин.
— Баба його Таїсія ще та була. Треба — причарує, а треба — і зі світу зведе. У Шульгів он корова здохла, як вона повз пройшла. У Бондарів, у моєї рідні, тобто, дитина палала в жару три дні, а вона травою лікувати взялася. Ледве відкачали. Відьма та й годі, а онук — її насіння. Ти в його домі їси, спиш, дитину туди завела. Ох, дівко…
— Скільки з мене? — повторила Оксана без виразу.
— Сім, — ображено сказала продавчиня…
