Оксана відрахувала, взяла сіль і сірники та пішла до дверей. На порозі її торкнула за рукав старенька, маленька, сухенька, в чистій хустці, з живими уважними очима.
— Ти, доню, їх не слухай, — сказала вона впівголоса, щоб продавчиня не почула. — Лара язиком меле, а сама до нього перша бігала від безсоння. Я Надія, баба Надя, живу через три двори від Мельника. Якщо що, заходь.
І, озирнувшись, додала ледь чутно:
— А Роман, він не порчений, він нещасний. Це різне.
Оксана йшла назад і несла в собі ці слова, як несла сіль і сірники. Обережно, щоб не розсипати. Він не порчений, він нещасний.
У дворі Роман лагодив той самий паркан, який був місцями підновлений свіжими дошками. Видно, займався ним не перший рік. Міняв по дошці, коли з’являлися гроші. Іра сиділа поруч на цурці й подавала йому цвяхи з банки, страшенно горда своєю посадою.
— Тримай рівно, — казав він їй. — Отак, помічниця.
Іра сяяла.
Оксана постояла біля хвіртки, дивлячись на них, і зрозуміла, що за одну ніч і один день у ній виникло почуття, забуте з березня. Їй не хотілося йти, і це лякало її більше, ніж усі Ларині відьми, разом узяті.
— Сіль купила, — сказала вона, заходячи у двір. — І сірники. Решту поверну, якщо порахуєте.
Роман подивився на неї поверх паркану.
— Лиш собі решту.
Після короткої паузи він додав:
— У магазині, певно, наговорили.
— Наговорили.
Але він забив цвях одним ударом.
— Тепер і про тебе говоритимуть, раз зі мною зв’язалася. Подумай, поки тиждень не минув. Тобі ще піти можна, а як лишишся — прилипне.
Оксана поставила сіль на ґанок, подивилася на доньку, яка забула про голодну тривогу й уже діловито подавала цвяхи чужому чоловікові, називаючи його дядьком Романом.
— Цвяхи у вас кінчаються, — сказала Оксана. — Я в магазині бачила, є. Сходжу ще, куплю. Раз паркан доробляти.
Роман нічого не відповів, тільки кутик рота в нього сіпнувся, так що, якби не дивитися уважно, і не помітиш. А Оксана дивилася уважно.
Тиждень минув, а Оксана не поїхала. Про тиждень більше не заговорювали ні вона, ні Роман. Слово саме собою стерлося, як стирається торішня дата на календарі.
Прийшов жовтень. Уранці калюжа у дворі затягувалася тонким льодком, і жити без цього двору Оксана вже не змогла б, навіть якби захотіла. Дні склалися в лад. Вона вставала затемна, розтоплювала пічурку в літній кухні, будила Іру, годувала, вела до околиці.
Звідти о пів на восьму дітей забирав шкільний автобус і віз за 7 км у велике село, де була школа. Іра спершу дичилася чужих дітей, а за тиждень уже прибігала з автобуса з повним ротом новин. У Дімки хом’як. Марина Федорівна поставила зірочку в зошиті, а на великій перерві давали булку з повидлом.
Але одного разу дівчинка повернулася притихла й за вечерею спитала, дивлячись у миску: — Мамо, а ми правда в чаклуна живемо? Юлька сказала, у нього баба-відьма була, і він усіх псує, і я теж стала порчена.
Роман, що сидів у кутку з кухлем, не ворухнувся, тільки пальці міцніше стиснули ручку.
— Їж, — сказала Оксана твердо. — Ніякий він не чаклун. Він нас із тобою від холоду врятував. А чаклуни так не роблять. Юльці своїй скажи: хто інших обзиває, той насамперед себе ганьбить.
Іра подумала: «А зірочку я все одно отримала», — і повеселішала.
Пізніше, коли дівчинка заснула, Роман довго сидів біля печі без жодного слова, а заговоривши, не обернувся.
— Ти б її від мене подалі тримала. Їй же й дістанеться. Діти, вони гірші за дорослих.
— Вона в тебе за столом уперше з самої весни просить добавки, — відповіла Оксана. — Я краще думатиму, як заткнути рота її кривдникам, ніж як відтягти доньку від єдиної нормальної людини.
Він не відповів, але кухоль поставив тихіше, ніж звичайно.
Усередину великого дому він пустив її не відразу. Спершу тільки двір, кухня, сіни. А якось у суботу сам сказав: — Приберися, якщо хочеш, я в поле, до вечора не буду.
І лишив відчиненим. Оксана мила, шкребла, вибивала рядна й усе позирала на полиці. Там, серед бляшанок без написів і полотняних мішечків, стояли зошити: товсті, старі, у клейончастих обкладинках із загнутими кутами…
