Вона витерла руки об фартух і відкрила один. Обережно, як чужого листа. Похилий, акуратний, ще довоєнного вишколу почерк. Від безсоння. Пустирник, меліса, шишки хмелю. Порівну. Дитині від кашлю, якщо не сильний. Породіллі після.
Далі малюнки трав, засушене листя між сторінками, помітки на полях. Кому допомогло, кому ні, коли збирати й як сушити, щоб не зіпсувати. Вона так захопилася, що не почула, як увійшов Роман.
— Поклади.
Голос був не злий, а якийсь приглушений. Оксана закрила зошит, поклала на місце.
— Пробач, я не збиралася читати, пил витирала.
Роман постояв, за хвилину сам узяв зошит і погортав його. Наче вітався зі старим болем.
— Бабині. Таїсії.
Він сів на лаву.
— Вона мене ростила. Мати моя, її дочка, померла, коли мені п’ять було. Батька я не знав, так удвох і жили.
Оксана не сідала, стояла з ганчіркою в руках.
— Вона травницею була, — провадив Роман, дивлячись у зошит. — Справжньою, не ворожкою, не гадалкою, трави знала, як аптекар. Пів Кам’янки до неї бігало. У кого жар, у кого поперек скрутило, пологи тяжкі. По неї серед ночі бігли, і вона йшла в будь-яку погоду задарма, за яйця, за молоко, а то й просто так. Мене з собою тягала, я трави сушити допомагав.
— Що сталося далі?
— Прийшов лихий рік.
Він закрив зошит.
— Я малий був, але пам’ятаю: хвороба пройшла селом, дитяча — горлова. Двоє дітлахів злягли за один тиждень. Тоді лікарів сюди майже не возили. Найближчий фельдшер був за 30 верст. Кинулися до баби. Вона відразу казала, кого можна травами відпоювати, а кого треба везти в місто. Але хіба до всіх докричишся? Одного хлопчика не довезли, він помер.
— У Шульгів корова тієї ж осені здохла, у Бондарів, у Ларчиної рідні дитина в жару зайшлася. У місто звезли, відкачали. Але перелякалися, і хтось перший сказав: «А чи не баба це?» Ходить по дворах, руки на всіх кладе, а потім хвороба, порча.
Він усміхнувся коротко й невесело.
— Люди, коли їм страшно, шукають не причину, шукають винного. Причину не покараєш, а винного можна. Зручно, коли винна живе на краю. Сама, дивна, травами пахне.
Він поклав зошит на полицю.
— До неї ходити перестали. Хто вночі прийде крадькома, а вдень при всіх — відьма. Померла вона, коли мені двадцять було. На похорон троє прийшли. Баба Надя, я та піп.
Оксана нічого не відповіла. Вона знала, як це — бути зручною, винною. Свекруха ж теж не зі зла її вигнала. Зі страху за своє, за дім, за те, що життя коротке й нічого назад не віддаси.
— А ти чого не поїхав? — спитала вона. — Молодий був. У місті б ніхто не знав, чий ти онук.
Роман відповів не відразу.
— Збирався раз.
Він дивився у вікно на бур’ян за парканом.
— Була тут одна Надя. Ми вже все обговорили. А її мати прийшла й сказала: «У чаклунський рід дочку не віддам, хоч ріж». Надя, вона не зла була, надто несмілива, злякалася. Поїхала в місто, вийшла там за когось.
Він повів плечем, скидаючи старі спогади.
— Я й лишився. Дім бабин, худоба, могила. Куди я все це діну? Та й пізно вже бігати. Куди не приїдеш, усюди треба комусь подобатися. А я розучився.
Він підвівся, ніби засоромившись, що наговорив зайвого.
— Ти не думай, я не жаліюся. Живу собі й живу.
Того вечора Іра ніяк не засинала, крутилася, вередувала, як часто бувало з нею після березня. Засне й схопиться, боячись, що за ніч мати зникне. Оксана згадала про зошит.
— Романе, там, у Таїсії, був якийсь збір від безсоння? Дитині не зашкодить?
Він подивився на неї уважно, перевіряючи, чи не насмішка це, зняв із полиці мішечок, відсипав у кухоль дрібку, залив окропом, дав настоятися, процідив.
— Меліса і трохи м’яти. Слабкий настій, лише щоб заспокоїти. Пів кухля на ніч, не більше. А завтра Ларі покажемо, якщо сон не налагодиться.
Після короткої паузи він додав: — Меду поклади, а то гірко. Мед свій, у сінях.
Іра випила тепле, солодке, скривилася, але допила й заснула міцно, вперше за місяці не схоплюючись. Оксана сиділа поруч на ліжку, слухала спокійне дихання доньки й відчувала, як усередині небезпечно відтає довіра…
