Життя без прикрас
Антоніна Яківна стояла з відром на ґанку, коли до хвіртки спустилася велика темна машина. Був ранок: туман над річкою встиг розвіятися, але трава ще блищала від роси. Чистий кузов мав такий вигляд, наче його вимили перед самою дорогою. Водій зупинився обережно, ніби боявся пом’яти навіть лопухи.
До цього дому діставалися по-різному: старими машинами з причепами, попутками, а то й пішки з Вільховежа, через узгір’я. Зрідка приїздили й такими дорогими автомобілями. Їхні власники зазвичай поспішали до хати, не озираючись, наче соромилися звертатися до сільської знахарки.
Але цей приїжджий не поспішав. Обійшовши машину, він відчинив задні дверцята й довго порався в салоні. Потім вийняв із багажника складене крісло колісне. Перш ніж нахилитися до жінки, розклав його, перевірив колеса з гальмами й подушку.
— Дісталися, моя дівчинко. Обійми мене за шию… Добре, розумничко.
Від такої ніжності в його голосі Антоніна Яківна поставила відро. Чоловік підняв молоду жінку легко, мов дитину, посадив у крісло, вмостив спершу одну її ногу, потім другу. Картатий плед ліг на коліна; він ретельно підіткнув краї, відвів з її обличчя світле пасмо й заховав за вухо.
Вона мовчала. Під тонким білим шрамом біля лінії волосся виднілася худа скроня; на блідому обличчі різко окреслилися вилиці. Сиділа жінка рівно, а погляд її стежив за руками чоловіка, що поправляли плед. Ні хати, ні господині вона поки не розглядала.
— Добрий день, Антоніно Яківно. Це ми вам телефонували. Артем Шаповал. А це Марина, моя дружина.
Він підвів голову, відкрито всміхаючись. Чоловікові було за тридцять; світла куртка, охайна борідка.
— Так, пам’ятаю ваш дзвінок. Везіть її сюди.
Крісло він повернув спинкою до ґанку й, узявшись за ручки, підняв трьома сходинками. На кожній затримувався, не даючи йому хитнутися. У сінях зняв шапку, а в хаті оглянув піч, застелений клейонкою стіл, лаву під стіною.
Погляд затримався на скриньках. Сонячне світло з вікна розсипало по них золоті іскорки: гладенькі смужки тонко розщепленої соломи складалися в птахів, квіти й колоски.
— Яка краса… Ваша робота?
— Моя.
— Марина в мене теж рукоділлям займалася. Вишивала. — Він присів навпочіпки перед дружиною, взяв її за руку. — Правда, Мариночко? Ще повернешся до вишивання, нічого.
Господиня принесла кухоль води й поставила на стіл.
— Ну, розповідайте, з чим приїхали.
Говорив Артем. Розповідав він гладко, без затинок, ніби повторював це вже не раз.
— Навесні це сталося, наприкінці квітня. Марина сама поверталася з обласного центру. Перед Вільховежем дорога йде серпантином — от там вона й не впоралася з керуванням. У кюветі машина опинилася догори колесами. У неї два ребра зламані, струс мозку, ще й хребет постраждав. Місяць довелося в лікарні провести. Спочатку лікарі нас обнадіювали, казали, що чутливість має повернутися. Ми чекали. Потім вони вже не так упевнено про це говорили, обережніше добирали слова. А тепер і зовсім перестали щось обіцяти. Пів року вже, Антоніно Яківно, пів року вона не встає. Ми ж не в одному місці були: в одне місто їздили, у друге, потім до столичної приватної клініки дісталися. І скрізь руками розводять. Кажуть нам: у когось чутливість повертається, у когось ні, треба чекати. А чого чекати? Що ще має статися, якщо за пів року вона так і не підвелася?
Його долоня лягла на вкрите пледом Маринине коліно.
— Вона сама про вас заговорила. Адже Марина тутешня, з Липового Увалу. Пам’ятаєте Раїсу Денисівну Сокіл, яка тут жила? Вона була Марининою бабусею. Мабуть, знаєте?
— Знаю, — відповіла господиня, вперше глянувши просто на молоду жінку.
— От Марина й просила кілька тижнів відвезти її до вас. Я вам відверто скажу: не віриться мені в таке лікування. Але якщо їй від цього легше, я на все готовий.
Марина підвела очі — сірі, спокійні. Антоніні Яківні цей спокій здався надмірним. З таким поглядом люди бережуть щось усередині, боячись розхлюпати.
— А сама ти як, Марино? Є в ногах хоч якесь відчуття?
— Ні, — ледь чутно відповіла вона.
— Зовсім нічого?
— Нічого.
Чоловік зітхнув і підніс її руку до губ. Знахарка трохи помовчала. Потім підвелася, підійшла до печі, взяла з полиці сухий полин.
— Одяг їй потрібен свій, теплий. І хустка її власна, якщо взяли. Речі з собою є, в машині?
— Звісно, я зібрав. Ми хоч і на кілька годин, а все взяв.
— Тоді несіть сумку. Пошукайте ще один плед: ноги не можна застуджувати.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.