Життя без прикрасПерш ніж піти, Артем знову поправив плед і всміхнувся дружині. Грюкнули одні за одними двері, озвалися скрипом сходинки. З вікна Антоніна Яківна спостерігала, як він неквапом іде стежкою до машини, сховавши руки в кишені.
За спиною зашурхотіло. Господиня озирнулася: картатий плед уже лежав на підлозі, а Марина, збліднувши, спиралася обома долонями на підлокітники. Губи стягнулися в нитку. Вона підводилася над кріслом обережно й повільно — так піднімають важку крихку річ. Коліна тремтіли.
Не відпускаючи однією рукою опори, другою Марина піднесла палець до губ.
— Тихо.
Антоніна Яківна стримала вигук. Життя багато чого її навчило, і вже це вона знала: коли з таким обличчям просять мовчати, не можна кричати.
Марина відірвала долоню від крісла. Зробила крок, потім другий — і похитнулася. Вчепилася в стільницю, відсапалася. До сіней діставалася попід стіною. На очах у знахарки повернула ключ у внутрішніх дверях, тоді, похитуючись, дійшла до зовнішніх і засунула важкий засув.
Коли вона обернулася, дихала так, наче бігла вгору.
— Погріб у вас є? — пошепки запитала Марина. — Сховайте мене там. А крісло хай біля вікна стоїть, у нього на видноті.
Розпитувати Антоніна Яківна не стала — ще встигнеться. Вона підкотила крісло до вікна, поставивши його так, щоб зі стежки бачили високу спинку, але не сидіння: його затуляло підвіконня. З лави взяла подушку, скрутила, зверху накинула зняту з цвяха стару сіру шаль. Над спинкою утворився округлий згорток, здалеку, проти світла, схожий на похилену голову.
— Шапочка де твоя?
Марина зняла блакитну в’язану шапочку й віддала господині. Та натягла її на подушку, поправила. Відкинувши доріжку біля печі, взялася за залізне кільце в ляді підпілля.
— Униз зможеш?
— Зможу.
— За мене тримайся. Сходинки стрімкі.
У темряві тягло землею, картоплею та яблуками. Знахарка пішла першою й підставила плече. Марина сповзала слідом, чіпляючись за перекладини; на останній зірвалася й мало не впала на мішки. Антоніна Яківна дістала з полиці ліхтарик, вклала їй у руки, зняла власну ватянку й накрила її.
— Посидь ані звуку. Ліхтарика не вмикай, хіба вже зовсім страшно стане. Щойно можна буде, відразу покличу нагору.
— Він почне вас умовляти, — прошепотіла Марина. — Так ніжно проситиме… Будь ласка, поки він тут, дверей не відчиняйте.
— Не відчиню йому.
Нагорі Антоніна Яківна опустила ляду й повернула доріжку на місце. Перевірила поглядом крісло, двері, підняла плед і склала на лаві. Цієї миті надворі постукали: спершу обережно, кісточками пальців, потім наполегливіше.
— Антоніно Яківно, це Артем. У вас замкнено. Відчиніть, будь ласка.
Вона залишалася посеред хати.
— Чуєте мене, Антоніно Яківно? — У його голосі не було роздратування. — Марині страшно самій. Після аварії вона всього лякається. Я з речами прийшов, впустіть.
Господиня вийшла в сіни, зупинилася перед незрушеним засувом.
— Чую тебе. Тихіше, вона спить.
За дверима помовчали.
— Спить? Як же це?
— А як сплять? Відвару випила й задрімала. Зморилася в дорозі.
— Я не розбуджу. Поставлю речі й гляну на неї, тільки й усього.
— Не пущу.
— Чому?
— Тому що лікуванням займаюся, — відрубала Антоніна Яківна.
Так вона колись говорила з людьми, яких варто було боятися куди більше.
— Поки працюю, чоловікам тут не місце, — вела далі Антоніна Яківна. — Хоч би ким доводилися: батьком чи чоловіком. Від матері це в мене, а в неї — від баби. Хочеш результату — слухайся. Не підходить тобі — забирай дружину, їдьте з Богом.
Відповіді не було. Нарешті під його ногами заскрипіли сходинки. Знахарка повернулася до вікна й стала збоку, біля фіранки.
Артем затримався на стежці з сумкою через плече. Схиливши голову, довго вивчав вікно: спинку крісла, шаль, блакитну шапочку. Потім наблизився до самого скла. Антоніна Яківна відступила в тінь.
Він приклав до вікна долоню, наче збирався крізь нього погладити дружину. На освітлених сонцем пальцях стало видно печатку — на правій руці, на безіменному. Важку, з темного золота; плаский майданчик прикрашали дві переплетені літери. Збоку, біля переходу до обідка, золото було трохи надщерблене, наче перстень колись зіткнувся з чимось твердим.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.