Життя без прикрасАртем відійшов від вікна, піднявся назад на ґанок. Тепер постукав тихіше.
— Пробачте мені, Антоніно Яківно. Тиснути на вас не збирався, за неї хвилююся. Скільки вам знадобиться часу?
Вона не змогла відповісти відразу. Вдихнула глибше, видихнула й заговорила вже рівно.
— Залишиш її на три дні.
— Три дні? Ми ж усього на кілька годин розраховували.
— Це зуб за кілька годин замовляють. Ногам три дні треба. Поживе тут, у неділю приїдеш.
— Але як я її залишу? Їй ліки потрібні, догляд.
— Ліки передай мені. А доглядати вмію — сорок років із лежачими пораюся. Із бабами, з чоловіками. І з нею впораюся.
Крізь двері долинало його дихання, шурхіт ніг, що переступали з місця на місце. Пауза затягнулася.
— Гаразд, — вимовив він нарешті. — Але зателефонувати зі свого телефона вона не зможе: він у мене. Давайте їй ваш, якщо попросить мені зателефонувати. А я щовечора з вами зв’язуватимуся. Мені треба знати, як вона почувається.
— Телефонуй, дізнаєшся.
— Сумка на ґанку залишиться. Там одяг, таблетки й зошит із розкладом, коли що давати. — Він помовчав. — Скажіть, ви справді сподіваєтеся їй допомогти?
— Тут уже як Бог вирішить.
— Зрозуміло.
У відповіді наче промайнула усмішка. Антоніна Яківна не була певна, що розчула її.
— Передайте їй після сну, що я її кохаю, — продовжив Артем. — Дуже. І що в неділю на острів з’їздимо, як вона сама хотіла, поки річка не замерзла. І з паперами на бабусин будинок треба спокійно розібратися. Вона обіцяла, вона зрозуміє.
— Передам.
За скрипом сходинок знахарка зрозуміла, що він іде, і повернулася до вікна. Артем більше не озирався. Сівши за кермо, якийсь час дивився перед собою. Потім дістав телефон, коротко переговорив із кимось і завів двигун.
Розвернувся він так само обережно, як і зупинився біля хвіртки. Машина повільно вибралася на узгір’я, до дороги на Вільховеж. Антоніна Яківна провела її поглядом до крайніх тополь і ще постояла, чекаючи, поки стихне двигун.
Лише після цього вийшла. Оглянула спорожнілу дорогу, городи, берег, забрала сумку. Повернувшись, засунула засув, поклала речі на лаву й сіла. Тремтячі руки поклала на коліна; довго розглядала їх, наче чужі.
З нижньої полиці вона зняла найстарішу скриньку — потемнілу, з обсипаною по краях соломкою. Через кришку тягнувся тонкий довгий колос. Один вусик на ньому був надламаний і загнутий донизу. Цей знак Антоніна Яківна ставила на своїх роботах ще замолоду й сестру навчила того самого.
Відкривати скриньку вона не стала. Притиснувши до грудей, відгорнула доріжку й підняла кришку підпілля.
— Вибирайся, він поїхав.
Знизу долинув якийсь рух, на мить засвітився ліхтарик і згас. Марина підтягнулася до сходинок, узяла простягнуту руку. Піднімалися вони довго, раз у раз зупиняючись.
На лаві Марина затулила долонями обличчя. Кілька хвилин не промовляла ні слова, тільки плечі дрібно здригалися. Знахарка вкрила їй коліна картатим пледом, але передумала: зірвала його, кинула в куток і принесла замість нього свою вовняну спідницю.
— Не будемо його пледом. Не треба.
Марина опустила руки. Сліз на обличчі не було.
— Дякую… Ви ж навіть питати не стали. А я боялася, що ви не повірите. Поки їхали, тільки про це й думала: встану — ви злякаєтеся, закричите, йому відчините. Але ви…
— Пам’ятаю я тебе маленькою. З Раєю по трави приходила. Світленька, кіски… Сядеш тут на лаві й колоски на скриньках перелічуєш. Зіб’єшся — знову починаєш.
— Я теж пам’ятаю. — Марина ледь усміхнулася. — Тому й просилася до вас. У лікарні лежала, перебирала в голові, кому можна довіритися. І згадала той бульдозер, перед яким ви сиділи.
— Скільки років минуло.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.