Життя без прикрас
— Люба, сьогодні на тебе любо глянути! Навіть ніби помолодшала… Пробач, я не те сказав: ти ж і так молода, вродлива. З компліментами в мене, сама знаєш, завжди не складалося. Але одужуєш ти помітно. Ось що означає жити спокійно, без турбот. Лікар теж задоволений: каже, тіло майже відновилося, процедури більше не потрібні. Здається, і тримати тебе в клініці вже немає навіщо. Якщо так піде далі, через два-три дні поїдемо додому. Він, до речі, сам радить якнайшвидше тебе забрати. Удома, серед знайомих речей, поруч із рідними, усе інше прийде до норми швидше, ніж тут. Ти ж хочеш додому, люба? Віко, чому ти мовчиш? Ти мене взагалі чуєш?
Тільки тепер чоловік замовк. Уже пів години він говорив майже без перепочинку, намагаючись домогтися від співрозмовниці хоч якогось відгуку, а вона все стояла біля вікна. За склом не було нічого, що так приковувало б її увагу: погляд ковзав повз предмети, немов там, удалині, існувало щось, доступне їй одній. Відчувши, що голос стих, жінка здригнулася, ніяково повела плечима й обернулася. Здавалося, це потребувало зусилля. Не біль заважав їй повернути голову — важко було повернути думки звідкись здалеку в цю маленьку світлу кімнату.
— Пробачте… Ви щось сказали? — зніяковіло пробурмотіла вона.
— Знову за своє, — протягнув чоловік з образою. — Вікторіє, ну скільки можна? Ми ж домовилися: жодного «ви». Я розумію, ти ще не все про мене згадала, але я все-таки твій чоловік. Ну, майже чоловік, яка різниця? І якщо вже говорити відверто, досі ми не одружилися тільки через тебе. Зараз було б значно легше: мені не довелося б турбувати тебе всілякими дрібницями, а тобі — перейматися клопотами, які зовсім ні до чого. Звертатися до нареченого на «ви» — анекдот якийсь! — Насупившись, він нетерпляче застукав пальцями по столу. — Я ж розумію, як тобі важко, мила. Але треба постаратися якнайшвидше оговтатися. Справи не чекатимуть. У фірми скрутне становище, рішення потрібні негайно, а в нас руки й ноги зв’язані. Ти розумієш мене?
Під його пильним поглядом вона злякано замотала головою. Зміст сказаного вислизав від неї, і приховати це не вдавалося.
— Віко, тут нема чого плутати, — продовжив Антон. — За документами фірма наша… ваша, тобто твоя. Даремно твій батько звалив на тебе такий тягар. Мав же знати, що тобі буде важко, майже неможливо всім цим керувати. Але тепер його помилку можна виправити. Підпишеш потрібні папери, передаси справи надійній людині — мені, своєму нареченому, вважай, чоловікові. Я вже постараюся, щоб ми не пішли на дно. Ти ж віриш, що я дбатиму про тебе й про фірму, а не про щось інше?
Вона насилу кивнула й заплющила очі. Як же все це втомлювало. За заплющеними очима однаково залишалася кімната: світло-зелені шпалери, переплетені смуги, ромби, квадрати. Кожну лінію цього візерунка вона, мабуть, простежила поглядом сотні разів і тепер могла б намалювати, не дивлячись. До дрібниць вивчене було й вікно — ледь помітні сліди води на склі, маленька тріщинка скраю, а за ним неправдоподібно зелена як на листопад галявина й сосни за огорожею. Навіть стовбури, здавалося, були давно перелічені. Тут було зручно, як на лікарню — чи не розкішно, але на жодну річ більше не хотілося дивитися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.