Життя без прикрасНе слухалося й тіло. Вона намагалася поворухнути рукою чи ногою, дати собі найпростішу команду, але нічого не виходило. Тільки шия послужливо дозволяла відвернути голову, немов на глум: щоб безпорадні сльози легше стікали у волосся й подушку. Усе інше ніби перестало їй належати.
Згодом у цій порожнечі почали проступати окремі відчуття й відомості про себе. Назвати їх спогадами було важко: радше вона щось розуміла, ніж згадувала. Наприклад, із зелених, червоних і жовтих яблук вибрала б зелене. Запах тютюну був для неї геть нестерпним. З’ясувалося й інше: вона вміла грати в шахи, знала, як керувати автомобілем. Саме вміння збереглося, хоча життя, у якому вона водила машину, згадати не вдавалося. Але варто було подумати про автомобіль, незмінно виникав той самий образ: великий білий джип, а під дзеркалом заднього огляду — кумедний бузковий іграшковий їжачок. Англійська теж нікуди не зникла: вона вільно розмовляла англійською. Знала, хто такий Бунін, і без пояснень розуміла, чим дебет відрізняється від кредиту. Усе це належало їй, залишалося в голові, але не допомагало відновити минуле. Одне знання не вело до іншого, окремі враження не складалися в зрозуміле, зв’язне життя. Клаптики були, а з’єднати їх у ціле не виходило. З таким самим успіхом можна було намагатися зібрати цілу чашку з посудини, яку потовкли на порох.
З людьми все було ще гірше. Хоч як вона напружувалася, нікого з тих, хто її оточував, згадати не могла. Одного разу прийшла вродлива жінка — чудово вдягнена, яка вміла здаватися молодшою за свої роки. Побачивши її, щось усередині рвонулося, ворухнулося й одразу злякано завмерло. Гостя тяжко зітхнула, схопила її за руку й заголосила:
— Донечко, дитинко моя, єдина! Як же це сталося, сонечко? Адже я стільки разів просила: не ганяй на своїй дурній машині, найми водія! Але ти нікого не слухаєш — ні мене, ні Антона. А кому, крім нас, потрібно, щоб тобі було добре? Може, тепер, після такого жахіття, ти станеш розсудливішою і зрозумієш, хто тобі близький. Час уже оцінити Антона, усе, що він робить для тебе, для нашої родини. Ти маєш розуміти, як багато ти йому завдячуєш!
Ще раз голосно схлипнувши, жінка підвелася й заходилася поправляти макіяж, що трохи постраждав від переживань.
— Звісно, мамо… Пробач, — вимовила донька.
Слово «мама» далося їй важко. Усе, що мало за ним стояти, так і не повернулося повністю: вимовити його вона могла, згадати до кінця все пов’язане з матір’ю — ні. Не розуміла вона й того, за що треба дякувати якомусь Антонові. Хто він для неї, що такого зробив для родини, чому мати надавала цьому стільки значення — усього цього Наталія й досі не знала. Утім, про такі прогалини можна було сказати вголос. Вона могла зізнатися, що не пам’ятає й не розуміє, і розраховувати на співчуття, принаймні з боку працівників клініки. Але було дещо, у чому вона боялася зізнатися навіть самій собі. Це не зводилося до забутого імені чи події, про яку можна перепитати. Їй було соромно за власне ставлення до людини, яка стільки для неї робила. Вона мучилася, переживала, не знаходила цьому виправдання й усе ж нічого не могла із собою вдіяти.
Найбільше їй хотілося відпочити від чоловіка, який зараз сидів за столом. Від того самого Антона, якого мати стільки разів згадала під час своїх перших відвідин. Відколи Наталія опритомніла, він не пропустив жодного дня: приходив із розкішними букетами, приносив глянцеві журнали, цукерки, фрукти. Обережно брав її руку, підносив до губ, але щоразу ніби спохвачувався на півдорозі: відводив, швидко стискав пальці й відпускав.
Причепитися до нього, здавалося, було неможливо. Він не наголошував на її помилках, оминав незручні теми, залишався уважним і делікатним. Розмовляв спокійно, терпляче, з упевненістю людини, якій дозволено називати її милою, любою, коханою. Останнє, щоправда, вимовляв рідко й наче соромлячись. А може, це їй ввижалося. Власним враженням зараз узагалі важко було довіряти.
Мабуть, і до Антона вона ставилася неправильно. Несправедливо, невдячно. Людина хвилюється за неї, намагається допомогти, робить усе заради її повернення до звичного життя, а вона не може змусити себе довіритися йому. Навіть лікар кілька разів усміхався, заводячи про нього мову:
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.