Життя без прикрас
Останній автобус поїхав без мене, і я зайшов до незнайомого ресторану. Між моїм столом і жінкою біля вікна було ще два столики. Тоді я не відразу зрозумів, що переді мною дружина, яка зникла з мого життя п’ятнадцять років тому.
У кутку стояло колісне крісло. Худа жінка в ньому сиділа боком до мене й дивилася на дощ. Сірий в’язаний кардиган, темне волосся, зібране у звичайний хвіст, посивіле пасмо. Чай перед нею лишався незайманим.
Вона підняла руку до скроні й двома пальцями заправила волосся за вухо — повільно, наче гладила кошеня. Дванадцять років, щоранку, я спостерігав цей рух і знав: так волосся поправляла тільки вона.
Меню вислизнуло в мене з рук.
Я — Михайло Павлович Орлов. Мені шістдесят один рік. Чотирнадцять років я керую великим заводом в обласному центрі: вісім тисяч робітників, турбіни для електростанцій по всій країні. Міністри телефонують мені без посередництва секретарів. Голосу я не підвищую, але люди мене бояться. Жорстка людина — так про мене кажуть. Мабуть, справедливо.
І ось ця людина сиділа в маленькому ресторані на околиці незнайомого містечка. На колінах лежала мокра парасоля, під ногами — меню, яке я не міг змусити себе підняти.
Ірина. Для мене — Іра. Дванадцять років ми прожили разом. Коли познайомилися, їй було двадцять шість, вона працювала в заводській бібліотеці, а я був молодим начальником цеху. Мені знадобився довідник із металургії. По нього я й прийшов, а вийшов із бібліотеки разом із нею. Провів додому; відтоді ми вже не розлучалися.
Сірі очі, тиха вдача, сміхотливість — такою я її пам’ятав. Біля мийки вона незмінно починала співати. Влучати в ноти не вміла, зате стільки щастя було в тому співі, що я навмисне залишався на кухні довше.
Перше наше житло квартирою назвати було важко: дванадцять метрів у заводському гуртожитку, кухня на весь поверх. Узимку я працював у три зміни. Іра з’являлася біля прохідної об одинадцятій вечора, у кумедному в’язаному береті, і стояла на морозі, доки я не вийду. У термосі в неї був гарячий чай, у газеті — бутерброди.
— Де ви ще таку дружину бачили, щоб так чекала? — заздрили мужики з моєї зміни.
— А я зустрічаю, — відповідала Іра. — Чекати й зустрічати — не те саме.
Зміст її слів дійшов до мене лише через багато років.
Із дітьми спочатку вирішили почекати. Потім захотіли, та не виходило. Лікарі заспокоювали:
— Не поспішайте впадати у відчай. Треба почекати, усе ще буде.
Ми й чекали. Дітей за ці дванадцять років у нас так і не з’явилося.
П’ятнадцять років тому, у жовтні, я повернувся із заводу. На кухонному столі лежав аркуш. Один рядок, виведений її рівним бібліотечним почерком: «Я йду до іншого. Пробач, не шукай».
У шафі не виявилося її одягу. Гроші залишилися на місці — ні копійки вона не взяла. Я телефонував їй, але телефон був вимкнений; розпитував подруг — ніхто нічого не знав. Матері в неї вже не було серед живих, батька вона не пам’ятала.
Пошуками зайнялися приватні детективи. Вони перевіряли лікарні й морги, вокзали, готелі, орендовані квартири — усе місто й усю область. Усіх знайомих Ірини я обійшов сам. Але ні листа, ні дзвінка, ні найменшого сліду. Ніби людини, з якою я прожив дванадцять років, ніколи й не існувало.
Через три місяці, ще до Нового року, я припинив пошуки. Сказав собі: доросла жінка, сама звеліла не шукати. Принижуватися я не стану.
Тоді почалася ненависть. Я нікому про неї не казав, але ненавидів Іру всі ці роки, з усією силою, на яку був здатний. Того, іншого, я уявляв молодим, гарним, веселим. Не таким, як я, що вічно пропадав на заводі. Мені ввижалося, як вони сміються з мене, як вона співає, миючи посуд уже на його кухні.
Жінки в мене були, але одружуватися знову я не захотів: довіряти більше не виходило нікому. Усі сили пішли в роботу. Через пів року після її зникнення мене призначили директором. Я збудував нові цехи, розрахувався із заводськими боргами, підвищив робітникам зарплати. Завод став одним із найкращих у країні.
— Орлов — залізна людина, — говорили навколо.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.