Життя без прикрас
— Забирайтеся з цього літака. Негайно.
Її пальці стиснули мій рукав, коли я вже збирався пройти далі. Щойно вона перевірила посадковий талон, усміхнулася, а тепер нахилилася до самого мого вуха. Слова я ледве розчув, зате відчув її подих.
Стюардеса.
Темне волосся було зібране в тугий пучок; на синій формі я встиг прочитати бейджик: «Наталія».
— Перепрошую?.. — Я зупинився, дивлячись на неї.
Вона вже випросталася й брала талон у наступного пасажира. На обличчі знову з’явилася та сама службова усмішка. З неї неможливо було здогадатися, що секунду тому ця дівчина тримала мене за рукав.
До свого місця я дійшов. Чотирнадцятий ряд, крісло біля проходу. Поклав нагору сумку з ноутбуком, сів і застебнув пасок. Тепер можна було подумати про дивну витівку. Мені шістдесят три роки, на мені дорогий піджак, попереду відпустка в стамбульському бізнес-готелі — подарунок дружини до дня народження. А дівчисько у формі велить мені забиратися з борту. Може, розігрують, знімають прихованою камерою? Чи вона сприйняла мене за когось іншого?
На сусіднє крісло важко опустився товстун у спортивному костюмі. Потягло часником і пивом. Він одразу привласнив підлокітник, потім відкинув спинку — позаду зойкнула жінка.
— Чого дивишся, батьку? Відпочивати летимо, — буркнув він, помітивши мій погляд. — Не влаштовує — перебирайся в бізнес-клас.
Відповідати я не став. У проході знову з’явилася Наталія: ішла вздовж крісел і одну за одною зачиняла багажні полиці. Біля мене затрималася. Збоку, мабуть, здавалося, що вона перевіряє пасок, — так низько вона нахилилася.
— Будь ласка, підведіться й виходьте, я вас благаю. Скажіть, що вам зле стало, вигадайте щось. Тільки цим рейсом не летіть.
Обличчя в неї було біле, як крейда. Губи ледь ворушилися, проте тепер я розбирав кожне слово.
— Дівчино, та що з вами? — прошепотів я. — Поясніть, що відбувається.
— Тут не можна. Вікторе Геннадійовичу, я знаю ваше ім’я. І я знаю, хто складав речі у вашу валізу. Будь ласка… — У неї тремтіли пальці.
Валізу? Її збирала дружина. Я вдивився в стюардесу. Тепер я не вірив ані в розіграш, ані в плутанину: переді мною була людина, охоплена тваринним страхом. Ніби вона знала щось жахливе й боялася не встигнути.
Я розстебнув пасок і підвівся.
— Батьку, куди зібрався? — обурився сусід. — Сиди вже, зараз злітатимемо!
— Мені зле! — промовив я досить голосно. — Серце прихопило. Треба вийти.
Салоном прокотився невдоволений гомін: зацокали язиками, заговорили про затримку. Біля виходу дорогу мені заступила старша бортпровідниця — висока білявка із суворим обличчям.
— Ви усвідомлюєте, що доведеться вивантажувати ваш багаж? Через вас затримається виліт. За це передбачено штраф.
— Усвідомлюю, — відповів я.
— Наталіє! — гаркнула вона, обертаючись. — Це ти його напоумила? Ти розумієш, що робиш?
Наталія залишилася біля перегородки. Не виправдовувалася, не відповідала; стояла бліда, стиснувши кулаки. Вона стежила за мною з таким виразом, наче зараз вирішувалося, чи житиме вона сама.
Я зійшов із борту. Ще через сімнадцять хвилин, у тісній поліцейській кімнаті на першому поверсі аеропорту, мені стала зрозуміла причина цього погляду.
Мене звати Віктор Геннадійович Дубровський. Нинішня будівельна компанія виросла з роботи, до якої я взявся виконробом понад тридцять років тому. Підприємство в мене не величезне, зате міцне: свій бетонний вузол, крани, понад двісті працівників. За всім цим — мої долоні, мозолі, нерви й ночі без сну.
З Тамарою, першою дружиною, ми прожили майже тридцять років. Одинадцять років тому її не стало: хвороба мучила довго й тяжко. Тиха, світла Тамара щонеділі пекла яблучний пиріг. Вона розуміла мене навіть там, де я сам у собі не розбирався.
У нас залишилася Катруся. Зараз Каті 32, вона лікує дітей. Чоловік у неї, Макс, — електрик, звичайний хлопець. Їхньому Федькові шість років. Мій онук. Із позаминулої осені я його не бачив, і вина за це цілком моя.
Другу мою дружину звати Маргарита. Вісім років тому діловий партнер умовив мене піти на благодійний вечір. Таких зібрань я терпіти не міг: промови, шампанське, фотографи. Тримався біля колони, пив мінералку й підраховував, скільки ще терпіти до втечі.
Туди й підійшла висока рудоволоса жінка в зеленій сукні. Молодша за мене на сімнадцять років. Усміхнулася:
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.