Життя без прикрасТого жовтневого дня я приїхав до Лозовецька на похорон Віктора Олексійовича, мого першого майстра. Маленьке старовинне місто на березі озера. Останні роки наставник жив там у дочки.
Сорок років тому я прийшов до ливарного цеху після технікуму, зовсім хлопчиськом. Віктор Олексійович брав молоточок, постукував по виливку й учив слухати: за звуком відрізняти добрий метал від поганого.
— Слухай, Грицю. Метал не бреше. Це люди брешуть.
Він замінив мені батька. На похорон я вирушив сам, рейсовим автобусом, як їздив до нього колись. Ні охорона, ні водій мені були не потрібні. Хотілося хоча б на день залишитися тим хлопчиною з ливарного цеху, а не генеральним директором.
Біля труни зібралося чоловік сорок. Майже всі — старі ливарники, з руками, від яких метал не відмивається до самої смерті. Мене впізнавали, перешіптувалися:
— Орлов приїхав. Сам генеральний.
А я згадував себе двадцятирічним. Віктор Олексійович одного разу застав мене в курилці. Майстрові не виказав, тільки сказав:
— Спершу навчися метал слухати. Потім уже за сигарети берися.
Так я й не закурив. До тієї ночі.
Поминки закінчилися, а я все залишався біля свіжої могили під холодним жовтневим дощем. Думав про те, що помер останній чоловік, який іще називав мене зменшувальним ім’ям. Коли схаменувся, автобус до обласного центру вже поїхав. Відправлення — о 21:10. Забракло чотирьох хвилин.
Увечері в Лозовецьку таксі, як виявилося, не знайти. Єдиний готель закрили на ремонт. Я йшов темною вулицею під дощем, доки не побачив жовті вікна й вивіску: «Лозовецький двір». Із ресторану пахло смаженим м’ясом. Можна було повечеряти, перечекати дощ і викликати по себе заводську машину.
Увійшовши, я сів за перший вільний стіл, розгорнув меню. І побачив Ірину.
Підійти відразу не зміг. Сидів наче прикутий до стільця. У невеликій залі, розрахованій чоловік на сорок, стояли дерев’яні столи; над баром висіло опудало щуки, на телевізійному екрані без звуку бігали футболісти. Кілька чоловіків пили пиво, окремо сиділи літня пара і двоє відряджених.
На жінку біля вікна ніхто не дивився. Ніби вона давно стала такою самою частиною зали, як щука над стійкою.
За роки розлуки я тисячу разів вигадував нашу зустріч — в аеропорту, у театрі, на столичній вулиці. Ірина в дорогій шубі, гарна, щаслива, чужа, тримає під руку іншого. Для неї в мене було заготовлено, мабуть, сто фраз: холодних, вивірених, убивчих.
Колісного крісла в жодній із цих зустрічей не було.
Її руки лежали на колінах і дрібно тремтіли, як у змерзлої людини. На підлозі поруч стояла стара картата сумка; на спинці крісла висіла звичайна парасоля. Шуби не було. Каблучок теж. І поруч із нею не було чоловіка.
Двері кухні відчинилися, звідти вийшов підліток із тарілкою. На вигляд — років чотирнадцяти, худий, високий. Довгий білий фартух промок спереду, рукави були закочені до ліктів. Червоні розпарені руки — такі бувають, коли годинами стоїш над посудом у гарячій воді.
Він приніс котлету з пюре. Поставивши тарілку перед Іриною, присів навпочіпки біля крісла й ножем та виделкою розділив котлету на маленькі шматочки. Робив це дбайливо і звично, наче щодня. Потім вклав виделку їй у долоню і своїми пальцями допоміг стиснути її пальці на ручці.
Слів його я не розчув. Ірина всміхнулася хлопчикові, а я нарешті побачив його обличчя.
Удома, у старому альбомі, у мене зберігається знімок: мені чотирнадцять років, я стою на пірсі піонерського табору. Худий, вуха стирчать, підборіддя вперте, на маківці неслухняний вихор. Мати казала, що він дістався мені від діда. Переді мною були ті самі вуха, те саме підборіддя і вихор. Підліток підвівся — навіть голову він тримав, як я, трохи нахиляючи ліворуч, ніби до чогось дослухався.
— Іди, Грицю, синку, — сказала Ірина досить голосно, щоб я почув через два столики. — А то знову сваритися почне.
Гриць. Вона назвала його моїм ім’ям.
Мені згадалася ніч, років за п’ять до її зникнення. Ми лежали в темряві, мріяли про дитину, а Іра сміялася:
— Хлопчика назвемо на твою честь. Буде в мене двоє: великий і маленький. Великий увесь час на заводі, зате маленький зі мною.
— Двоє таких в одному домі? Забагато.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.