Життя без прикрасБарсик потягнув морду до світлого вікна. Вив він тихо й довго — так виють за покійником.
— Ходімо, Барсику, — покликала я. — Ходімо звідси. Робити нам тут більше нічого.
Близько трьох років тому, в листопаді, дід уранці пішов годувати Барсика й упав біля будки. На гавкіт збіглися сусіди з усієї вулиці. Якби не пес, його знайшли б лише надвечір.
— Паралізований правий бік, порушилося мовлення, — пояснив у лікарні лікар. — Без постійного догляду не обійтися. Родичі, розраховуйте на тривалий час.
Кожен із родичів знайшов, що відповісти. Дядько Сергійко нагадав про бізнес і відрядження. Тітка Наталія — про тиск, нерви й Андрія: йому двадцять шість, а він досі не визначився. Сам Андрій промовчав. До лікарні він не приїхав жодного разу.
Дядько найняв на тиждень доглядальницю. На третій день та втекла, забравши дідів годинник.
Я у свої двадцять шість працювала продавчинею в книгарні в райцентрі, винаймала кімнату й готувалася вийти заміж. Наречений кликав мене до столиці. Замість від’їзду я звільнилася.
— Зачекай пів року.
Та чекання тривало два місяці. Потім наречений поїхав без мене, а я перебралася до діда.
Близько трьох років мого догляду починалися з ложки: я годувала діда, доки він не призвичаївся до лівої руки й не став їсти сам. Кожні дві години я перевертала його, щоб не з’явилися пролежні. Заново давалося й мовлення. Я розбивала слова на склади, ніби вчила дитину: машина, собака, Оксана.
Першим виразним словом виявилося «Барсик». Слідом дід вимовив моє ім’я.
Гуляти подвір’ям ми починали з ходунками, пізніше обходилися ціпком. Біля самого дідового коліна незмінно рухався Барсик. Щойно дід хитався, пес підставляв йому бік. Ніхто не показував йому, як це робити. Сам навчився.
Рідні з’являлися раз на рік, на день народження. Привозили торт із супермаркету, а запитання повторювалися, немов від минулого приїзду нічого не змінилося.
— Як ти, тату, як здоров’я? — питав дядько Сергійко, не відриваючись від телефона. — Заповіт написав? Ти з цим не зволікай, усяке буває.
— Тату, а сервант кому дістанеться? — цікавилася тітка Наталія. — Він же з НДР, ціни йому немає. А кришталь? Мамине золото де, у скриньці?
Андрій запитань не ставив. Із телефоном він виходив на подвір’я й знімав ділянку, будинок, а потім уголос підраховував:
— Газ, лазня, п’ятнадцять соток… Не менше десяти мільйонів. А знести цю майстерню, поставити інший паркан — можна й дванадцять.
У кріслі біля печі дід чув усе. Барсик лежав біля його ніг. Дід мовчав, уважно, чіпко спостерігаючи здоровим лівим оком. Лише після їхнього від’їзду починав говорити зі мною, повільно, насилу вимовляючи слова.
— Чула? Кришталь, сервант… А хто Барсика годуватиме — ніхто не спитав.
Мене тітка Наталія й при ньому не соромилася називати приживалкою. Оглядала кухню й починала:
— Добре влаштувалася, Оксано. Чоловіка немає, роботи немає, усе готове. Дідову пенсію жере. Спритно ти. Тільки спадщини не чекай: Сергійко — син, йому й будинок.
Я не відповідала. Сюди мене привів не будинок. Після загибелі тата мама поїхала з новим чоловіком до іншого міста. На шкільні ранки до мене приходив лише дід. Із ним я навчилася їздити на велосипеді, лагодити розетки, ловити щук. Він заміняв мені батька й матір, був другом.
У березні минулого року дід попросив відвезти його до райцентру, в поліклініку. Поїхав і наш сусід Василь Іванович. Уже біля поліклініки дід оголосив, що треба відлучитися в одній справі. Вони вдвох кудись пішли й повернулися через годину.
Василь Іванович хитро примружився, а дід мав задоволений вигляд, мов кіт. Я спитала, де вони були.
— Не твоє діло, — відмахнувся дід здоровою рукою.
Тоді я не надала поїздці значення.
За тиждень до смерті він попросив принести Барсиків нашийник. Широкий, старий, шкіряний — дід сам його зшив. Усе дідове життя минуло за лимарством: він виготовляв збрую та сідла. Я віддала йому нашийник і чула, як уночі він довго з ним вовтузиться при нічнику, щось бурмоче. На ранок Барсик знову носив його на шиї. Мені подумалося: скучив старий за ремеслом, пальці своє пам’ятають.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.