Мирон довго дивився на рейки сусідньої колії, що тікали назад, а потім сказав:
— Мати здатна пробачити те, чого ніхто інший не пробачить. Якщо серце не дає вам спокою, значить, комусь там справді потрібна ваша допомога. Не обов’язково донька сама кличе. Іноді кличе біда, про яку ми ще нічого не знаємо.
Ці слова Галина запам’ятала. Пізніше, коли ставало страшно, вона повторювала їх, мов коротку молитву.
Перед прибуттям Мирон спитав, з якого вокзалу відходить її наступний поїзд. Галина впевнено відповіла, що розбереться: піде слідом за людьми. Дівчина з верхньої полиці мимоволі засміялася. Мирон похитав головою.
— У великому місті люди течуть різними потоками. Підете за першим — опинитеся зовсім не там. Нехай мій онук проведе вас до підземки й пояснить пересадку.
На платформі старого зустріли родичі. Вони тепло попрощалися, обмінялися адресами, і Галина пообіцяла написати, чим закінчилися пошуки. Онук Мирона довів її до входу в метро, кілька разів повторив назви станцій і показав, де купувати квиток.
Навіть після пояснень підземне місто приголомшило Галину. Довгий ескалатор ішов униз так стрімко, що вона вчепилася в поручень. Двері вагонів зачинялися самі. Людська маса то завмирала перед сходами, то розпадалася на швидкі потоки. У кожного був свій маршрут, і тільки Галина стояла з важкою сумкою, боячись зробити хибний крок.
На сусідній сходинці їхав молодий чоловік із довгими кісками, у яскравій в’язаній шапці й великих навушниках. Для сільської жінки його вигляд був настільки незвичним, що вона мимоволі задивилася. Потім засоромилася власної цікавості й відвернулася: тут, схоже, нікого не хвилювало, який вигляд має сусід.
У вагон її буквально внесовпила юрба. Галина притислася до дверей, щоб не проґавити потрібну зупинку. У грудях знову піднялася паніка: навіщо вона затіяла таку поїздку? Але тут згадався рівний голос Мирона: якщо серце кличе, значить, допомога потрібна. Вона видихнула й змусила себе читати назви станцій.
Біля виходу до вокзалу причепилася жебрачка з двома дітьми. Галина дала дріб’язок, сподіваючись відкараскатися, але жінка пішла слідом, вимагаючи ще, а потім почала вигукувати образливі слова. Галина міцніше притиснула маленьку сумочку до грудей і прискорила крок.
На новому вокзалі вона вже знала головне — треба заздалегідь знайти свій вагон. Номер був шостий. Кілька хвилин Галина не могла зрозуміти табло, де змінювалися колії, час і напрямки, потім помітила закономірність і розібралася. До відправлення лишалося чотири години. Вона довго не наважувалася піти з платформи, але біль у ногах змусив піднятися до зали очікування. Там висіло таке саме табло, і це здалося справжнім дивом зручності.
До поїзда Галина вийшла за дві години й без поспіху знайшла потрібне місце. Вона навіть тихо похвалилася покійному чоловікові:
— Бачиш, Степане, вже не пропаду. Ти б тут розгубився, а я впоралася.
Попереду було сім діб у дорозі. Місце трапилося бокове нижнє, вагон — спекотний і переповнений. Галина намагалася не нарікати. Перші дні рахувала станції й години, потім час став тягучим. У рідному селі тим часом зчинився переполох. Лідія отримала запізнілого листа від доньки: Марини в місті давно немає, вона поїхала в інший промисловий регіон, а точної адреси ніхто не знає. Лідія кинулася до Надії.
— Лист запізнився! Галя їде до людей, які її не чекають. Треба дзвонити Павлові на роботу, викликати на переговори, хоч якось попередити…
