Дзеркало у ванній відбивало чужу жінку. Оксана обережно, самими кінчиками пальців, торкнулася жовтіючого контуру під ключицею.
Шкіра в цьому місці здавалася гарячою й трохи ущільненою. Ще кілька днів — і гематома зблякне, перетворившись на блідий, ледь помітний спогад. Мабуть, тоді можна буде зняти з вішалки ту шовкову блузку з глибоким V-подібним вирізом.
Подарунок колеги на минулий день народження. Вона опустила руку. Ні, не вдягне.
Три роки тому Богдан сам вибирав їй подібні речі. Вона пам’ятала, як загорялися його очі, з якою власницькою гордістю він демонстрував свою вродливу дружину друзям, ловлячи їхні захоплені погляди. Тепер же будь-яка тканина, що підкреслювала вигини тіла, викликала в нього гостру, неконтрольовану агресію.
Варто було їй вдягнути щось, окрім безформних светрів і широких штанів, як повітря в квартирі важчало.
— Ти куди це вирядилася? — шипів він, нависаючи над нею. — До коханця намілилася? Чи вирішила перед усім відділом дупою крутити?
Світні цифри на пральній машині показували 5:30 ранку. Оксана притримала язичок замка, щоб важкі двері ванної зачинилися без клацання, і навшпиньки, переносячи вагу на зовнішній бік стопи, рушила на кухню.
У неї залишалося рівно півтори години. За ці 90 хвилин треба було запустити складний механізм ранкової рутини. Приготувати сніданок, зібрати контейнери з обідом і привести власне обличчя до бездоганного ладу до того, як він розплющить очі.
Богдан Коваленко органічно не терпів очікування. Він любив карбувати при кожній нагоді, що він не якийсь там пересічний комірник, а начальник відділу логістики в корпорації «Вектор Плюс». У його підпорядкуванні було 15 людей, запізнення прирівнювалося до посадового злочину, а сніданок мав відповідати стандартам мішленівського ресторану.
Гул кавомашини здавався нестерпно гучним у ранковій тиші. Оксана дістала яйця. Її рухи давно втратили метушливість.
Це була відточена, механічна грація працівниці конвеєра, вбита в м’язову пам’ять за три роки щоденної муштри. Вона знала алгоритм напам’ять. Омлет потребує вивіреної дрібки солі.
Рівень кави в улюбленій чашці чоловіка мав доходити рівно до мікроскопічної подряпини на емалі. Тости — суворо золотавого відтінку. Бліда жовтизна або, боронь Боже, коричнева скоринка гарантували катастрофу.
Поки плавилося вершкове масло, перед очима сплив примарний образ крихітного кафе. Три роки тому вона забігла туди після вдалого співбесідування, окрилена, просякнута весняним вітром. Богдан тоді видався їй ожилою картинкою з глянцевого журналу.
Галантний, уважний. Він оплачував рахунки, приносив квіти просто тому, що «вівторок», влаштовував сюрпризи, від яких перехоплювало подих. «Зірвала джекпот», — шепотілися подруги, ховаючи заздрість за натягнутими усмішками.
Зашкварчало масло — і Оксана повернулася в реальність. Сіль. Оксана згадала приторно-лагідний голос свекрухи Лідії Степанівни під час її візиту пів року тому.
«Оксаночко, коли яєчню робиш, клади більше солі. Богданчик мій солоненьке любить». Оксана ніколи не намагалася перечити матері чоловіка.
Цей урок вона засвоїла назавжди, коли після несміливої спроби посперечатися про рецепт борщу Богдан дочекався, поки за матір’ю зачиняться двері, і з методичним хрускотом викрутив дружині палець. «Мати поганого не порадить», — процідив він тоді, дивлячись, як вона корчиться на підлозі.
О 6:45 щільне ранкове повітря розітнули кроки.
На кухню зайшов Богдан, свіжий після душу, високий, затягнутий у бездоганно випрасувану білу сорочку. Для колег і приятелів він був 32-річним еталоном успіху: керівна посада, квартира в престижній новобудові, вродлива дружина. Для всіх вони були взірцем — ідеальна пара.
Але за важкими вхідними дверима їхньої квартири цей фасад обсипався, оголюючи його лють і її липкий, в’їдливий страх.
— Доброго ранку. — Оксана натягнула на обличчя чергову усмішку, плавно посуваючи гарячу тарілку з пишним омлетом на його бік столу.
Богдан коротко кивнув, не підводячи очей, опустився на стілець і ковтнув кави. Спазм у грудях Оксани трохи відпустив — поки що все йшло за сценарієм.
— Це що? — Голос пролунав неголосно, але з хльосткістю натягнутої струни.
Він указував доглянутим нігтем на манжету. Там, на білосніжному тлі, ледь вгадувалася крихітна сіра плямка. Шлунок Оксани провалився в крижану порожнечу.
Учора ввечері, стоячи біля прасувальної дошки до глибокої ночі, вона її просто не помітила.
— Пробач, я зараз швидко відпарю. — Вона зробила крок до столу, простягаючи руку.
Стілець із гидким скреготом відлетів назад.
— Якого біса? — Богдан виріс над нею, перекриваючи світло з вікна. — Я виходжу за двадцять хвилин.
— У мене планірка о дев’ятій. Ти взагалі тямиш, що я стоятиму перед керівництвом, як обідранець?
— Богдане, вибач, я справді… — Вона не встигла вдихнути. Його пальці жорстко вплелися в її волосся, зминаючи його біля коренів, і силоміць смикнули вниз…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
