Надія важко опустилася на стілець.
— Казала ж: пропаде. Уперта, як камінь.
На четвертий день Галина почувалася гірше. Пасажирка з верхньої полиці подовгу сиділа за столиком, розкладала кросворди й не давала їй прилягти. Кілька нижніх місць поруч пустували, і Галина якось попросила сусідку пересісти туди після їжі.
— Чому я маю йти зі свого місця? — обурилася та, поправляючи капці на високих підборах. — А раптом прийде пасажир?
— Мені б тільки спину випростати. Ви вже поїли.
— А посидіти я не маю права?
Жінка навпроти втрутилася й пояснила, що вдень столом користуються разом, але нижня полиця все-таки належить Галині. Почалася неприємна суперечка. Провідниця, не бажаючи сперечатися, перевела Галину на вільне нижнє місце в іншій частині вагона. Там можна було лежати, нікого не турбуючи.
Запаси звичайної їжі закінчилися на третій день. Домашні банки призначалися Марині, Ларисі й Павлові, відкривати їх Галина не хотіла. На станціях продавали пиріжки й копченості, у провідниці — печиво, однак після однієї покупки в неї розболівся живіт. Вона прийняла вугільні таблетки, пила чай і майже добу нічого не їла.
Молода попутниця Софія, говірка й усміхнена, покликала її до вагона-ресторану.
— Там є гарячий суп і друге. Ціни терпимі. Не можна стільки днів сидіти на самому чаї.
Галина довго відмовлялася, потім голод узяв гору. Переходити з вагона у вагон було моторошно: металеві майданчики хиталися й гуркотіли, двері грюкали. У ресторані їй несподівано сподобалося. Офіціанти говорили шанобливо, суп виявився наваристим, картопляне пюре з котлетою — ситним. Галина, щоправда, вирішила, що її котлети все одно смачніші.
Софія поверталася від нареченого, який навчався у великому місті. Вона розповідала про прогулянки, майбутнє весілля, плани на дім і дітей. Слова сипалися швидко, очі сяяли. Галина слухала й думала, як легко поруч із цією дівчиною вірити, що попереду неодмінно буде щастя.
Назад вони йшли разом, Галина — попереду. В одному з тамбурів дорогу перегородила галаслива компанія молодих чоловіків. Вони жартували дедалі грубіше. Один схопив Софію за зап’ясток.
— Куди поспішаєш? Залишайся, поговоримо.
— Відпустіть мене.
Він торкнувся її волосся. Софія відштовхнула його, але решта зімкнулися довкола.
— Хлопці, дівчина сказала, що не хоче, — Галина намагалася говорити спокійно. — Пропустіть нас. На неї наречений чекає.
— Іди своєю дорогою, тітонько. Поки не пошкодувала.
Грубий сміх ударив сильніше за погрозу. Галина ступила ближче.
— Відпусти її зараз же.
Чоловік розтиснув руку й рушив до літньої жінки. Софія скористалася секундою, прослизнула у двері купейного вагона й закричала на допомогу. Із найближчих купе вискочили двоє пасажирів. Компанія миттю розсипалася по вагонах. Коли чоловіки добігли до тамбура, там лишилася тільки Галина — бліда, розгублена, з обірваною ручкою маленької сумки в пальцях.
— У вас сумку вихопили? Що було всередині?
Галина не відразу зрозуміла запитання. Потім перелічила: паспорт, гаманець із невеликою сумою, обручка й адреса Мирона. Найбільше тієї миті було шкода навіть не грошей і не каблучки, а клаптика паперу з адресою. Лежачи на полиці, вона вже подумки складала листа своєму мудрому попутникові.
Великі заощадження лишилися в потаємній кишені. Але без паспорта не можна було купити зворотний квиток, а як відновити документ за тисячі кілометрів від дому, Галина не уявляла. Софія допомогла написати заяву. Начальник поїзда пообіцяв видати довідку про крадіжку й передати опис чоловіків службі безпеки. У заяві Галина вказала свою домашню адресу й адресу родини Бондаренків, яку пам’ятала напам’ять…
