— Я доглядав його, Олю. Ти приїздила раз на місяць. І то не завжди.
— Бо в мене робота, сім’я, кредит! — зірвалася вона. — А ти влаштувався зручно. Жив у старого, їв за його рахунок, водив його пенсію в магазин і тепер хочеш забрати дім.
Рой раптом глухо загарчав.
Звук був слабкий, хрипкий, але всі почули. Пес дивився не на Ольгу — на Павла. Той перестав стукати пальцями по холодильнику.
— Прибери псину, — сказав він.
— Не чіпай його.
— А то що?
Олександр ступив уперед. Стілець скрипнув. Ольга різко підвелася, перехопила теку.
— Ось тому, — сказала вона вже тихіше, але зліше. — Ось тому я й кажу: ти небезпечний. Ти завжди був такий. Спершу мовчиш, а потім як удариш.
— Коли я тебе вдарив?
Вона відвела очі.
Павло знову всміхнувся.
— Сашо, давай без вистав. Підписуєш відмову від спадщини — ми не чіпаємо історію з батьком. Не підписуєш — ходитимеш по кабінетах, а там уже подивляться, хто в нас святий син, а хто ні.
Олександр подивився на папери. Літери пливли. «Відмова від прийняття спадщини». «Боргові зобов’язання». «Розписка». Його прізвище. Прізвище батька. Сума, від якої холонуло в животі.
— Це підробка, — сказав він.
— Доведи, — кинув Павло.
Вони пішли за п’ять хвилин. Не попрощалися. Ольга на порозі затрималася, ковзнула поглядом по Рою.
— Його б приспати, — сказала вона. — Мучиться ж. Тато не хотів би, щоб тварина так страждала.
Рой підвів морду й знову тихо загарчав.
Павло смикнув Ольгу за рукав.
— Ходімо.
Двері зачинилися, і в домі стало так тихо, що Олександр почув, як у раковині падає крапля. Раз. Раз. Раз.
Він опустився на табурет, узяв чашку, але чай уже був холодний. На столі лишився мокрий прямокутник від теки, як слід від чужої руки.
Рой, важко переставляючи лапи, підвівся. Його хитнуло, він ледь не впав, але все-таки дійшов до Олександра й ткнувся мордою йому в коліно. У цьому русі було стільки довіри, що в Олександра перехопило подих.
— Ну що, старий, — прошепотів він, поклавши долоню на шорстку голову. — І тебе вони записали в зайві.
Пес заплющив очі. Під нашийником, старим, шкіряним, із латунною пряжкою, шерсть була збита. Олександр помітив це ще кілька днів тому: ніби хтось смикав, перекручував ремінь. Він тоді подумав, що Рой сам чухався об паркан. Старі собаки часто чухаються.
Батько той нашийник беріг. «Не знімай, — казав він. — Роєві з ним спокійніше». Олександр сміявся: «Тату, та йому однаково». Батько тоді дивився серйозно, навіть сердито: «Не однаково. У пса пам’ять краща, ніж у людей».
Тепер ці слова спливли й одразу потонули у втомі. Голова боліла. Дім, який завжди здавався міцним, рідним, раптом став чужим: стіни слухали, підлога рипіла від кожного кроку, шафи зберігали сліди батькових рук, але не могли сказати ані слова на захист живого.
Увечері зателефонувала Марина, донька Олександра. Їй було чотирнадцять, вона жила з матір’ю в іншому районі, приїздила до діда на вихідні. Після розлучення Олександр бачив її рідше, ніж хотів, і кожну розмову починав обережно, ніби боявся сполохати.
— Тату, мама сказала, у тебе проблеми, — сказала Марина.
На задньому плані хтось грюкнув дверцятами мікрохвильовки. Домашній, звичайний звук. Олександр раптом позаздрив цьому чужому побуту.
— Розберуся.
— Тітка Оля дзвонила мамі.
У нього пальці самі стиснулися на телефоні.
— Що сказала?
Марина помовчала.
— Що дідусь через тебе помер. Що ти хотів дім. Тату, це неправда?
У горлі став клубок — не образа навіть, а щось важче. Він сів на край дивана, де ще лежав батьків плед. Пахло валер’янкою й тютюном, хоча батько кинув курити десять років тому.
— Неправда, — сказав Олександр. — Я сварився з дідом того вечора, це правда. Через таблетки. Він не хотів пити нові, казав, що від них голова ватяна. Я психонув. Сказав… зайве. Але я не бажав йому зла.
— А що сказав?
Олександр заплющив очі. Він пам’ятав кожне слово. «Ти як дитина, тату. Я не можу жити тільки твоїми болячками». Батько тоді відвернувся до вікна. Рой лежав поруч і дивився на Олександра так, ніби зрозумів більше, ніж треба.
— Дурницю сказав, — відповів він. — Я шкодую.
Марина тихо зітхнула.
— Я хочу приїхати.
— Не треба поки що. У Роя зле. І взагалі тут…
