— Я не боюся тітки Олі.
Він майже всміхнувся, але губи здригнулися.
— Знаю. Але поки не треба. Я сам тобі подзвоню.
Після розмови він довго сидів із телефоном у руці. На екрані висіло невідправлене повідомлення колишній дружині: «Не вір Ользі». Він стер його. Потім набрав знову: «Будь ласка, не втягуй Марину». Знову стер.
Уночі Роєві стало гірше. Він метався, скиглив, то вставав, то падав, пив воду жадібно, а потім його вирвало жовчю з темними прожилками. Олександр витирав підлогу старим рушником і відчував, як у нього тремтять руки. Не від огиди. Від безсилля.
У цілодобовій клініці молодий лікар із втомленим обличчям оглянув пса, взяв кров, насупився.
— Вік великий. Нирки погані. Печінка теж. Можливо, пухлинний процес. Ми можемо поставити крапельницю, але прогноз обережний.
— Він мучиться?
Лікар помовчав.
— Зараз — так.
Олександр почув у цій відповіді те, чого боявся. Він заплатив за крапельницю останні гроші з картки, просидів дві години на пластиковому стільці під телевізором без звуку, потім повіз Роя додому на таксі. Пес лежав у нього на колінах, важкий, гарячий, і дихав у куртку.
За два дні Павло зателефонував сам.
— Ти подумав?
— Про що?
— Не вдавай дурня. Папери підпишеш?
Олександр стояв у черзі в аптеці по шприци й розчин, який призначили Роєві. Перед ним жінка сперечалася з фармацевткою через знижку, за спиною кашляв старий. Світ і далі жив, ніби нічого не сталося.
— Ні.
Павло хмикнув.
— Дарма. Я вчора говорив із твоїм начальником.
— Що?
— Ну, він має знати, кого тримає водієм. Машина, товар, гроші. А в людини батько помер за дивних обставин і спадщина спірна.
Олександр вийшов із черги. Надворі різонуло холодом.
— Ти зовсім хворий?
— Я практичний. У тебе тиждень. Потім почнуться веселощі.
Начальник справді викликав його наступного дня. Кабінет пах кавою й новими меблями. На стіні висів календар із краєвидами, під ним — таблиця продажів. Олександр стояв біля дверей, як школяр.
— Сашо, ти зрозумій правильно, — сказав Віктор Сергійович, не дивлячись у вічі. — Я не кажу, що вірю чуткам. Але в нас матеріальна відповідальність. Клієнти. Репутація.
— Які чутки?
Начальник потер перенісся.
— Про батька, про гроші. Ще лист прийшов, що ти нібито на доставках готівку повз касу береш. Я не стверджую. Перевіримо.
— Я десять років у вас працюю.
— Саме тому я не звільняю. Поки що відпустка за власний рахунок. На пару тижнів. Розберися з сім’єю.
На вулиці Олександр сів у машину й довго не міг вставити ключ у замок запалювання. Пальці не слухалися. Він дивився на двірники, на каламутне скло, на людей, які йшли тротуаром із пакетами, теками, дитячими рюкзаками. Йому хотілося відчинити дверцята й крикнути комусь: «Я не винен». Але кому? Жінці з хлібом? Хлопцеві в навушниках? Ніхто б не зупинився.
Удома його чекала записка, засунута в хвіртку: «Сашо, зайди. Олена».
Олена Павлівна жила через дім. Невисока, суха, з вічною хусткою на плечах, вона знала всіх із дитинства й говорила тільки те, що вважала за потрібне. Олександр зайшов до неї ближче до вечора. У неї на кухні цокав годинник, кипів суп, на підвіконні стояли банки з розсадою.
— Сідай, — сказала вона. — Чаю?
— Не хочу.
— Усі так кажуть. Сідай.
Він сів. Чашка виявилася гарячою, з тонкою тріщиною біля вушка.
Олена Павлівна довго мовчала, підтискаючи губи. Потім сказала:
— Тієї ночі, коли Миколи не стало, я бачила Ольгу з Павлом.
Олександр підвів голову.
— Де?
— Біля вашої хвіртки. Пізно. Після одинадцятої.
У грудях щось стукнуло.
— Чому ви раніше не сказали?
Старенька подивилася на свої руки.
— Бо я стара, але не залізна. Павло вранці прийшов. Сказав, що якщо я плутатиму людей, у мого онука в сервісі можуть початися неприємності. Він там працює неофіційно. Я злякалася.
Олександр стиснув чашку так, що гарячий чай хлюпнув на пальці.
— Що вони робили?
