— Павло ніс сумку. Ольга плакала або вдавала. Рой гавкав як шалений. Потім раптом замовк. Я ще подумала, дивно. Микола зазвичай виходив, якщо пес так заходився.
— Ви чули щось?
— Ні. Вікно зачинене було. Тільки гавкіт.
Олена Павлівна встала, дістала з буфета старий кнопковий телефон.
— У мене камера над ґанком. Син поставив, щоб я бачила, хто приходить. Вона шматочок вашої хвіртки захоплює. Я не знаю, чи збереглося. Там карта маленька. Я в цьому не тямлю.
Олександр узяв телефон, потім повернув.
— Не чіпайте поки що. Я знайду, хто зніме нормально. Дякую.
— Сашо, — вона торкнулася його рукава. — Ти тільки до Павла не ходи. У нього очі недобрі. Такі люди, коли затиснуті, кусаються.
Він кивнув, але всередині вже кипіло. Повернувшись додому, Олександр побачив біля миски Роя недоторкану кашу. Пес лежав на боці, дихання було шумним, як у старого міха. Коли Олександр присів поруч, Рой розплющив очі й спробував лизнути йому руку. Язик був сухий, гарячий.
— Не йди, — сказав Олександр чомусь уголос. — Чуєш? Хоч ти не йди.
Рой дивився на нього каламутно й винувато, ніби перепрошував за те, що не може відповісти.
Наступного ранку пес уже не підвівся. Олександр підстелив під нього чисте простирадло, зателефонував у клініку, куди колись возив батькового кота. Там працювала Ганна Савчук, ветеринарка, яку батько поважав за те, що вона «не сюсюкає, а каже як є». Ганна вислухала по телефону, спитала про аналізи, про вік, про кров у блювоті, довго мовчала.
— Привозьте, — сказала вона. — Подивимося. Але готуйтеся до будь-якого рішення.
Слово «рішення» зависло між ними.
Олександр знайшов у шафі стару ковдру, ту саму, в якій батько виносив цуценям Роя із сараю після грози. Псові тоді було місяці два, він тремтів, скиглив і кусав край тканини. Батько сміявся: «Буде характер». Тепер Олександр загортав у цю ковдру важке худе тіло й відчував, як у нього німіє спина.
У таксі водій невдоволено скосився на собаку.
— Він не забруднить?
— Я заплачу за хімчистку, якщо що, — сказав Олександр.
Голос вийшов такий, що водій більше не сказав ні слова.
Клініка містилася на першому поверсі звичайного житлового будинку. Біла вивіска, скляні двері, гумовий килимок біля входу. Усередині пахло антисептиком, кормом і страхом — особливим запахом, який буває там, де люди тримають на руках тих, хто не може пояснити, де болить.
У черзі сиділа жінка з переноскою, з якої сердито нявкало. Хлопчик років семи притискав до грудей морську свинку в рушнику. Олександр опустився на стілець біля стіни, поклавши Роя на коліна. Пес був надто великий для цих колін, лапи звисали, голова лежала на лікті. Олександр гладив його за вухом і дивився в одну точку.
Ганна вийшла з кабінету сама. Невисока, у синьому халаті, волосся зібране в недбалий пучок, під очима тіні. Вона побачила Роя й одразу змінилася на обличчі: не злякалася, ні, просто стала гранично зібраною.
— Олександре?
Він кивнув.
— Давайте сюди.
У кабінеті було тепло. На металевому столі лежала чиста пелюшка. Олександр хотів підняти Роя, але пес раптом напружився. Спершу слабо, потім сильніше. Він зашкріб лапою по ковдрі, підвів голову й потягнувся до Олександра.
— Тихо, тихо, — прошепотів той. — Я поруч.
Рой, ніби зібравши останні сили, передніми лапами обхопив його за плечі. Незграбно, важко. Кігті зачепилися за куртку. Морда уткнулася в шию, гаряче дихання обпекло шкіру. Олександр завмер.
Він пам’ятав, як Рой стрибав на нього молодим, збивав із ніг, коли Олександр приїздив після тижневого відрядження. Батько лаявся: «Не балуй, сорок кілограмів щастя!» Але давно вже пес так не робив. Роки забрали стрибки, гавкіт, біг за палицею. Лишилася тільки ця спроба обійняти.
Олександр притис його до себе. В очах защипало, але він не плакав. Плакати вже не було чим. Усередині ніби все висохло.
— Пробач, — сказав він Роєві в шерсть. — Пробач мені, старий. Я не знаю, як правильно.
Ганна стояла поруч із катетером у руках. Вона не квапила. Тільки дивилася уважно. Потім трохи нахилилася.
— Зачекайте.
Олександр підвів голову.
— Що?
— Не рухайтеся.
Вона підійшла ближче, двома пальцями обережно відсунула шерсть на шиї Роя, там, де нашийник упивався в складку шкіри. Пес здригнувся, але не відпустив Олександра.
— Ви знімали нашийник останнім часом? — спитала Ганна.
— Ні. Батько просив не знімати. А що?
— Він надто туго затягнутий. І ось тут… дивно.
Вона повернула пряжку до світла. Олександр побачив те, на що раніше не звернув уваги: на внутрішньому боці шкіряного ременя шов був не старий, рівний, заводський, а свіжий, грубий. Чорна нитка відрізнялася від вицвілої коричневої. Між шарами шкіри щось випиналося, як маленька пухлина.
— Може, протерся, — сказав Олександр. — Він чухався.
Ганна не відповіла. Вона взяла маленькі ножиці.
— Дозволите зняти? Обережно. Йому боляче.
— Знімайте.
Коли пряжка розстебнулася, Рой раптом заскиглив і ще міцніше притиснувся до Олександра. Нашийник зісковзнув на стіл. Ганна оглянула шию й насупилася.
— Тут сліди подразнення, але не тільки. Бачите? Схоже на маленькі крововиливи. І ясна…
Вона підняла губу пса. Олександр побачив бліду слизову з темними цятками.
— У попередній клініці сказали нирки…
