— Не називай мене сином, діду, — кинув патрульний. — Посвідчення, документи на машину, страховий поліс. Клади все сюди. І без церковних повчань.
Він глухо вдарив долонею по даху. Старий кузов озвався порожнім деренчанням. Отець Кирило мовчки засунув руку під рясу, до внутрішньої кишені. Савченко трохи нахилився вперед. Він любив саме цю секунду: коли водій починав метушитися, коли купюри ніби випадково вислизали разом із документами, коли людина сама вгадувала суму, аби тільки не втратити час, машину, нерви й рештки гідності.
Але з-під ряси з’явився не згорток готівки, а потертий гаманець. Рухи священника були неквапні й точні. У них не було ні страху, ні квапливого бажання вгадати чужу примху. Саме цей рівний спокій дратував Савченка найдужче.
— Довго шукаєш, — криво всміхнувся він. — Чи не можеш згадати, в яку кишеню пожертви поклав?
Отець Кирило дістав права й реєстраційні папери. Його пальці були сухі, засмаглі, з тонкими білими рубцями біля кісточок. Савченко вихопив документи, розгорнув їх навмання і майже відразу жбурнув назад. Посвідчення ковзнуло по капоту, зачепилося за іржавий край і зупинилося біля самого пилу.
— Запах від вас, громадянине водію, підозрілий, — протягнув патрульний, навмисне втягуючи носом повітря. — Після служби причастилися понад міру? Чи добрі люди налили чогось міцнішого в дорогу?
— Я їду з храму, — відповів священник. — За кермом я давно. Після вина не сідаю.
— Прилад у нас іншу правду покаже. А потім буде протокол, штрафмайданчик, пояснення в суді. — Савченко схилив голову й усміхнувся так, ніби пропонував не погрозу, а ласку. — Але ж можна не доводити до зайвої писанини. По-людськи. По совісті, раз уже ти людина духовна.
Литвин підійшов ближче й перестав приховувати посмішку. Він бачив цей спектакль багато разів. У кожного водія була своя межа: у когось — слово «суд», у когось — «майданчик», у когось — холодна згадка про перевірку. Священник, на думку сержанта, мав зламатися швидко. Люди в рясах здавалися їм зручними: мирні, терплячі, звиклі не здіймати галасу.
— Зайвих грошей у мене немає, — сказав отець Кирило.
Він підняв документи з капота й випростався. Це був майже непомітний рух, але в ньому щось змінилося. Перед Савченком уже стояв не втомлений старий, який випадково потрапив під чужу грубість. Плечі священника розправилися, спина стала рівною, а погляд — таким, що від нього було важко ухилитися.
— Правил я не порушував, — вимовив він. — Ви зупинили мене без підстав. Дорога порожня, розмітка стерта, знаків, яких я міг не помітити, тут немає.
Савченко ступив упритул.
— Підстава знайдеться, коли я скажу.
Він тицьнув пальцем у груди священника, просто в хрест. Це вже була не перевірка і навіть не гра в службову суворість. У цьому русі було дрібне, голодне бажання принизити. Отець Кирило опустив очі на чужу руку, потім повільно підняв погляд. І Савченко, сам не знаючи чому, відчув короткий неприємний холод у потилиці.
— Прибери руку, лейтенанте, — неголосно сказав священник.
Це прозвучало не як прохання. Радше як наказ, від якого колись залежало чиєсь життя.
— Ти мені наказувати надумав? — спалахнув Савченко й різко штовхнув його до машини. — Я тебе зараз так оформлю, що тиждень пояснюватимеш, куди твоя святість поділася.
Священник ударився спиною об бокове скло, але не скрикнув. На мить він заплющив очі, глибоко вдихнув і ніби втримав усередині щось важке, давно знайоме. Коли він знову подивився на патрульного, м’якість зникла з його обличчя, залишивши тільки тверезу, стриману зібраність.
— Я попередив тебе і по совісті, і за законом, — сказав він. — Далі ти сам обираєш, куди йти.
Він знову потягнувся під рясу. Тепер рука рухалася не до гаманця. Савченко машинально схопився за кобуру. Із темної складки тканини показалася обкладинка ветеранського посвідчення — зовсім не водійські права. Роздивитися її він не встиг: з боку лісосмуги пролунав вереск гальм, і на дорогу вилетів чорний позашляховик, номери якого майже приховувала щільна кірка пилу…
