Назар, людина лісу, такого терпіти не міг. Пройти повз і зробити вигляд, що не помітив, у нього не виходило. Раніше, будь він при посаді, швидко навів би лад: поговорив би з керівництвом табору, поставив би всіх на місце, змусив би відповідати за кожну кинуту пляшку. Тепер повноважень у нього не було. Залишалося тільки мовчки діставати з кишені пакет і збирати чужий бруд.
Того серпневого вечора повітря вже пахло осінню. Сонце опускалося за верхівки дерев, і від землі підіймалася прохолода, волога, колюча, ніби ліс заздалегідь попереджав: літо минає. Уночі в такі дні ставало зовсім холодно. Назар ішов після зміни втомлений, з важкими ногами, але, побачивши за табірним парканом знайому купу сміття, зупинився.
Він довго дивився на розкидані фантики й пляшки, стримуючи злість. Потім дістав із кишені складений пакет. Такі пакети він носив із собою постійно — вже звик, що без них повз табір не пройти. Спершу зібрав велике, потім помітив, що сільські собаки, мабуть, удень порозтягали солодкі обгортки по кущах. Довелося відійти від дороги, потім іще далі, потім обійти зарості.
Сміття ніби навмисне ховалося дедалі глибше. Назар нахилився по черговий блискучий папірець, підвів голову й зрозумів, що зайшов у хащу помітно далі, ніж збирався. Сутінки густішали. Стовбури потемніли, стежка майже розчинилася між травою й корінням. І тут він почув тихий плач.
Спершу йому здалося, що це рипить якийсь птах або жалібно посвистує вітер у сухій гілці. Але звук повторився — зі схлипом, із дитячим надривом. Назар завмер, прислухався й пішов на голос.
На поваленому дереві сиділи дві маленькі дівчинки. Вони тулилися одна до одної так міцно, ніби кожна боялася, що друга зникне. На них були легкі сарафанчики на тонких бретельках, зовсім не для вечірньої прохолоди. Ні кофтинок, ні панчішок, ні теплого одягу. Ноги брудні, руки крижані, обличчя мокрі від сліз. Назар придивився й навіть розгубився: дівчатка були близнючками, схожими настільки, що здавалися віддзеркаленнями одна одної.
Він одразу вирішив, що вони з табору. Мабуть, утекли по ягоди, заблукали, а вихователі досі не помітили. Ця думка обпекла його злістю. Як можна було загубити дітей у лісі? Та ще й таких маленьких. Він зняв із плечей плащ, укрив дівчаток і присів поруч, намагаючись говорити м’яко, щоб не налякати.
— Загубилися, маленькі?
Обидві кивнули одночасно, майже однаковим рухом.
— Мене звати Назар. Боятися мене не треба. Я тут кожен кущ знаю, раніше лісником працював. Дім мій недалеко, за старим млином. Підете зі мною? Зігрієтеся, чаю поп’єте, а потім розберемося, звідки ви.
Дівчатка перезирнулися, витерли кулачками щоки й знову кивнули. Вони злізли з поваленого стовбура, взялися за руки й пішли за ним, дрібно переставляючи босі в сандалях ноги. Назар вів їх обережно, вибираючи рівнішу дорогу. Йому здавалося, що варто відвернутися — і ці крихітні постаті знову розчиняться в сутінках.
Вони вийшли на путівець, обійшли старий млин, що темнів неподалік, і невдовзі дісталися дому Назара. Хата стояла на самому краю села, ніби теж вартувала ліс. У вікнах було темно, тільки в кімнаті, де лежала Мирослава, тьмяно горіла лампа.
Назар посадив дівчаток за стіл, налив гарячого чаю, поставив хліб, варення, усе, що знайшлося під рукою. Вони тримали кухлі обома долоньками й пили маленькими ковтками, все ще здригаючись після пережитого.
— Як вас звати? — спитав він.
— Дарина і Мар’яна, — відповіли вони хором.
Хто з них Дарина, а хто Мар’яна, Назар так і не зрозумів. Однакові обличчя, однакові голоси, однакові насторожені очі. Він вирішив, що потім розбереться….
