Спершу він хотів одразу йти до табору й влаштувати прочухана. Але потім уперто подумав: нехай самі виявлять пропажу, нехай переполошаться, нехай зрозуміють, до чого доводить безпечність. Він не збирався завдати дітям шкоди, звісно. Дівчатка були в теплі, нагодовані, під наглядом. А от дорослим слід було б дістати урок.
У цю мить задзвонив телефон. Назар вийшов на подвір’я, щоб не тривожити дружину. Дзвонили із заводу. Там сталася аварія, потрібні були люди, які знали обладнання й могли швидко допомогти. Відмовитися він не міг: робота була важка, але тримався він за неї саме заради Мирослави.
Він повернувся до хати, подивився на дівчаток і спробував усміхнутися.
— Красуні, мені треба ненадовго поїхати на роботу. Ви сидіть тут, не бійтеся. У хаті вас ніхто не зачепить, чужі сюди майже не заходять. Тільки до сусідньої кімнати не ходіть. Там моя дружина, Мирослава. Вона дуже хвора, їй потрібен спокій. Не турбуйте її, гаразд?
Дівчатка знову синхронно кивнули. Назар на мить навіть затримався, дивлячись на них. Його дивувало, як близнючки все роблять разом: ніби невидима нитка смикала їх обох водночас. Потім він узяв куртку й поспішив до станції.
Дорогою його накрила важка думка. Що було б, якби він не почув тих схлипів? Дівчатка так і лишилися б сидіти на колоді в самих сарафанчиках. Ніч обіцяла бути холодною, майже крижаною. До ранку їх могли б знайти вже без ознак життя. Від цього в Назара стиснуло горло. Він вирішив: щойно повернеться, вранці піде до табору з поліцейським. Якщо дорослі там справді не помітили зникнення дітей, такого лишати без наслідків не можна.
Ніч опустилася швидко. Назар крокував до електрички й згадував, як багато років тому ходив цією ж стежкою з Мирославою.
Працювати в лісі він почав рано. У селі хлопчаки, якщо ростуть тямущими, швидко звикають до діла. Один допомагає на техніці, другий у полі, третій біля худоби. Батько Назара з восьми років тягав його з собою в далекі обходи, пояснював, що в лісі головне не сила, а уважність. До чотирнадцяти років Назар уже міг замінити батька майже в усьому.
Тоді батька почали мучити болі в спині. Усі думали — радикуліт. Мати розтирала йому поперек, гріла, слухала поради місцевих знахарок і лікарів. Тільки біль був не від спини. Нирки відмовляли, а ніхто вчасно не зрозумів. Коли Назарові виповнилося шістнадцять, батька не стало. Після цього він остаточно взяв на себе лісову роботу й справлявся так, що старі лише схвально хитали головами: видно породу.
У ті ж роки він і помітив Мирославу. Вона не впадала в око, але саме це його й зачепило. Була в ній якась чистота, негучне тепло. Він кликав її гуляти до лісу, показував рідкісні трави, розповідав, де росте брусниця, які дерева першими відчувають хворобу, чому птахи іноді тривожно перегукуються перед негодою. Мирослава слухала уважно, усміхалася трохи зніяковіло, і Назарові здавалося, що поруч із нею навіть ліс стає світлішим.
Він вирішив для себе: одружиться тільки з нею. Не тому, що впирався, а тому, що іншої людини поруч уявити не міг. Але квапитися не хотів. Бачив у селі чимало пар, які ледве ставали повнолітніми, справляли гучні весілля, а за кілька місяців хлопець ішов служити. Потім повертався — і все вже чуже. Сварки, образи, розлучення, діти, що бігають між двома хатами, як зайві. Назар не хотів такого. Він вважав, що служба покаже, чи справжні в них почуття.
Проводжали його тяжко. Мати плакала, ховаючи обличчя в хустку. Мирослава стояла поруч, губи тремтіли, очі були мокрі. Вона обіцяла писати. І писала — часто, докладно, ніби розмовляла з ним щовечора. Перші пів року листи приходили майже без затримок. Потім раптом усе обірвалося…
