У приймальному відділенні міської лікарні ніхто не поспішав підходити до каталки, яку вкотили з вулиці пізно ввечері. Жінка лежала на ній нерухомо, майже зливаючись із сірим лікарняним покривалом, недбало накинутим поверх брудного одягу. Від неї тягнуло холодом під’їздів, мокрою землею, старою тканиною і тією важкою безпритульною бідою, від якої люди зазвичай відвертаються швидше, ніж встигають подумати.
Чергова медсестра зупинилася за два кроки й мимоволі прикрила ніс рукавом халата. Санітар, що штовхав каталку, скривився так, ніби йому доручили не пацієнтку привезти, а винести сміття. У мокрому, збитому в ковтуни волоссі жінки застрягло темне листя. На ліктях кофти зяяли дірки, пальці були посинілими від холоду, обличчя — восковим, із глибокими тінями під вилицями.
— Таких би одразу в холодну кімнату, — буркнув санітар собі під ніс. — Чого витратники переводити…
Мирон Андрійович Ковальчук почув це, виходячи з ординаторської з чашкою вистиглого чаю. Він зупинився так різко, що чай хлюпнув через край і темна крапля впала на світлу кахляну підлогу. Кілька секунд у коридорі було чути тільки гудіння ламп і нерівне дихання жінки на каталці.
— Хто сьогодні відповідає за прийом? — спитав Мирон тихо.
Від цього спокійного голосу медсестра розгубилася сильніше, ніж якби він закричав.
— Ви, Мироне Андрійовичу… Але вона без документів. Її знайшли біля теплотраси за ринком. Може, спершу санітарну обробку, службу викликати…
Він уже нахилився над пацієнткою. Великим пальцем підвів їй повіку, перевірив зіницю, потім швидко приклав пальці до шиї. Пульс був частим і слабким, наче тонка нитка ось-ось урветься. Мирон відкинув край покривала й обережно натиснув на живіт крізь брудну тканину. М’язи під долонею були напружені, мов дошка.
Синюшна пляма в лівому підребер’ї, холодний піт на скронях, мертвотна блідість, майже зниклий тиск — картина склалася миттєво, без сумнівів. Закрита травма живота. Імовірне ушкодження селезінки. Внутрішня кровотеча. У таких випадках запізнення вимірювалося не годинами, а чужим життям.
— Операційну готувати негайно, — сказав він, випрямляючись. — Групу крові, дві системи, анестезіолога попередити. І ще раз почую розмови про те, кого варто рятувати, а кого ні, — писатимете пояснювальну до ранку.
Санітар опустив очі.
— Мироне Андрійовичу, але ж вона…
— Вона людина, — перебив він. — Цього досить. Екстрена допомога надається будь-кому, незалежно від документів, одягу й запаху. Ми тут не судимо, а лікуємо. Швидше.
Каталку покотили до ліфта. Мирон ішов поруч, уже диктуючи попередній діагноз, розпорядження і порядок підготовки. Усередині нього не було героїчного піднесення, лише звична зібраність, холодна й точна. Перед ним був не соціальний випадок, не проблема для звітів, не брудна незнайомка з вулиці. Перед ним був живіт із внутрішньою кровотечею, і рахунок справді йшов на хвилини…
