Ірина зблідла.
— Забудьте. Я нічого не казала.
— Ірино, що відбувається внизу?
Покоївка подивилася на зачинені двері, ніби боялася, що стіни слухають.
— Не питайте, якщо хочете жити спокійно.
— Там хтось є?
Ірина стиснула рушник так сильно, що побіліли кісточки пальців.
— Я не можу.
— Чому?
— У мене син. Він у клініці. Шейх платить за лікування. Якщо я… — Вона запнулася, швидко витерла очі тильним боком долоні. — Пробачте.
Вона пішла, залишивши по собі запах прального порошку й страх, який ніби осів на меблях тонким пилом.
Того вечора Саїд затримався в чоловічому маджлісі з гостями. У домі лунали чоловічі голоси, сміх, дзенькіт чашок. Марія сиділа в спальні й дивилася на свій телефон. Мати надіслала повідомлення: «Доню, ти щаслива?»
Марія набрала: «Так, мамо».
Потім стерла.
Знову набрала: «Я втомилася».
Знову стерла.
Зрештою надіслала смайлик і сердечко.
За годину Саїд піднявся до неї. Він був задоволений, пах кавою й удом.
— Завтра ми поїдемо до пустельного будинку, — сказав він. — На кілька днів.
— Я не хочу.
— Я не питав.
Марія відчула, як усередині все провалилося.
— Чому так раптово?
— Бо ти надто багато думаєш. Тобі потрібен відпочинок.
Вранці він поїхав «на зустріч» і звелів зібрати речі. Охорона залишилася. Керуючий ходив домом із телефоном, слуги метушилися, на кухні гримів посуд. Марія намагалася додзвонитися до Анни — подруги з Дубая, з якою працювала в салоні, — але зв’язок чомусь обривався. Потім телефон раптом запросив новий пароль від месенджера. Вона зрозуміла: Саїд щось зробив.
Після обіду Ірина принесла до спальні чай. Поставила тацю на столик і повернулася так, щоб спиною прикрити рух руки. На край чашки ліг маленький металевий ключ.
— Сьогодні після вечірньої молитви він поїде на годину, — прошепотіла вона. — Не більше.
Марія дивилася на ключ і не могла ворухнутися.
— Що це?
