— Від нижніх дверей. Не від електронної панелі. Там є старий замок. Швидко. І якщо побачите… — голос Ірини зірвався. — Не кричіть.
— Кого побачу?
Ірина заплющила очі.
— Я не можу сказати. Пробачте.
Ключ був маленький, з тонкою синьою ниткою на кільці. Він здавався гарячим, хоча лежав на холодному блюдці. Марія сховала його в кишеню вільних штанів і весь решту дня ходила як уві сні.
Вона намагалася переконати себе, що це пастка. Що Саїд усе дізнається. Що Ірина могла влаштувати це за його наказом. Але потім згадала таці. Згадала глухий стукіт. Згадала слова: «Вона чинить опір».
Коли зовні пролунав вечірній азан, дім ніби на мить завмер. Потім Саїд вийшов із кабінету, сказав керуючому щось арабською, поцілував Марію в чоло й промовив:
— Збери теплу шаль. У пустелі вночі прохолодно.
— Ти скоро?
— Не сумуй.
Його машина виїхала за ворота. Охоронці зачинили стулки. У домі знову зашуміли кондиціонери.
Марія стояла посеред спальні, доки не перестали тремтіти коліна. Потім узула м’які капці, взяла телефон, увімкнула ліхтарик і пішла до службового коридору.
Біля дверей пахло пилом і металом. Електронна панель не світилася. Марія вставила ключ у нижній замок. Першого разу він не повернувся. Вона заплющила очі, глибоко вдихнула, спробувала знову.
Замок скреготнув.
Двері прочинилися.
Знизу тягнуло холодним повітрям, вогкістю й чимось лікарським. Сходи йшли вниз вузькою бетонною стрічкою. Це місце зовсім не було схоже на палац: голі стіни, тьмяна лампа, сірі труби під стелею. Марія спускалася, тримаючись за поручні, і чула тільки власне дихання.
На нижньому рівні було кілька дверей. Одні — до приміщення з гудячими насосами. Другі — замкнена комора. Треті стояли в кінці короткого коридору. Металеві, із засувом ззовні.
Марія зупинилася.
З-за дверей долинув звук.
Не труба. Не вітер. Не механізм.
Слабкий шерех. Потім тихий стукіт.
— Ірино? — озвався жіночий голос за дверима.
Марія відчула, як кров відлила від обличчя.
— Ні, — прошепотіла вона. — Я Марія.
За дверима стало тихо.
— Нова дружина? — спитала жінка.
Марія не відповіла. Рука сама лягла на засув. Метал був холодний, шорсткий. Вона відсунула його, потягнула двері на себе — і остовпіла.
У маленькій кімнаті без вікон на тонкому матраці сиділа жінка. Дуже худа, з темним сплутаним волоссям, у довгій домашній сорочці. Обличчя в неї було бліде, губи пересохлі, під очима лежали глибокі тіні. Поруч стояли пляшки води, пластиковий контейнер із рисом, пакет із ліками й відро, прикрите кришкою. На стіні висіла камера, заклеєна шматком тканини.
Жінка підвелася, але відразу вхопилася за стіну.
— Ви справжня? — спитала вона хрипко.
Марія не могла вимовити й слова.
— Хто ви? — нарешті прошепотіла вона.
Жінка гірко всміхнулася.
— Лейла аль-Мансурі. Його перша дружина.
Марія похитнулася.
В Еміратах вона вже знала, що чоловік може мати кількох дружин. Сама думка про першу дружину не мала б так вразити. Але не перша дружина приголомшила її. А ця кімната. Засув. Таця. Камера. Жінка, яку тримали під землею, поки нагорі виблискували люстри й пахло рожевою водою.
— Чому ви тут? — спитала Марія.
Лейла подивилася на відчинені двері, ніби боялася, що ті захлопнуться.
— Бо я відмовилася підписати папери.
— Які папери?
— Передачу моєї частки в сімейному фонді. Земля. Два готелі. Рахунки. Мій батько вклав гроші в його бізнес ще до того, як Саїд став тим, ким його всі вважають. Після смерті батька багато що залишилося на мені. Саїд хотів усе перевести на себе.
Марія стиснула телефон.
— Але він казав…
