Чи бабусь на квартири розводив? — Із комп’ютерами, — пробелькотів Кирило, відступаючи до дверей. — У банку працював.
Там помилка вийшла. Я просто програміст. — Програміст, — протягнув Людожер, пробуючи слово на смак.
— Хакер, значить. Кнопки натискав, а грошики — тю-тю. Він раптом різко, без замаху, вдарив Кирила долонею по обличчю.
Окуляри злетіли, дзенькнувши об бетонну підлогу. Одне скло вкрилося павутиною тріщин. Кирило охнув, прикриваючи обличчя руками.
— За що? — За те, що не привітався як належить, — спокійно відповів Людожер. — І за те, що брешеш.
Він нахилився, підняв окуляри, покрутив їх у величезних пальцях і грубо настромив назад на ніс Кирилові. Тепер світ для ботана був розбитий на уламки. — Слухай сюди, хакере!
Людожер узяв Кирила за груди й легко, як ляльку, підняв над підлогою. — Ти потрапив у двісті восьму. Знаєш, що це за хата?
Кирило похитав головою, хоча чудово знав. Прес-хата. Місце, де ламають тих, хто не колеться слідчому.
Сюди не потрапляють випадково. — Тут не тюрма, — прошепотів Людожер йому в обличчя. — Тут чистилище.
Кум сказав, ти папір якийсь підписувати не хочеш. Паролі якісь забув. Рахунки.
Кирило відчув, як чужі пальці стискають йому горло. — Я все розповім, — прохрипів він. — Я не знаю ніяких паролів.
Я просто техпідтримка. Людожер розтиснув руки. Кирило гепнувся на коліна, хапаючи ротом повітря.
— Техпідтримка! — усміхнувся Штопор, зіскочивши з навпочіпок. — Валеро, давай я йому техпідтримку надам. Нирки помасажую, пам’ять одразу повернеться.
— Устигнеться, — кинув Людожер, повертаючись на своє місце. — Нехай обживеться, подихає. Він подивився на настінний годинник, дешевий, китайський, що висів над дверима.
— У тебе година, програмісте. Згадуй усе. Гріхи, схованки, цифри.
За годину ми почнемо. І повір мені, краще тобі згадати все самому, бо Штопор, — він кивнув на щуплого, — дуже не любить, коли клієнти мовчать. Він тоді нервує.
А коли він нервує, він ріже. Людожер знову взявся за сканворд. Час пішов.
Кирило, сидячи на підлозі, поправив тріснуті окуляри. Крізь павутину на лівому склі він бачив камеру спотвореною, роздробленою. Він бачив татуювання на плечі Людожера — вишкіреного вовка.
Але під вовком, якщо придивитися, проступали контури чогось іншого, старого, зведеного партака. Щит і меч? Кирило моргнув.
Його мозок, звиклий обробляти терабайти даних, миттєво перемкнувся з режиму «жертва» в режим «аналіз». У цій камері все було брехнею. Людожер не був блатним.
Татуювання перебите. Щит і меч — емблема силових структур. Штопор.
Наркоман на ломці. У нього зіниці розширені, і тремор рук не від злості, а від абстиненції. Мовчун.
Мовчун лежав надто нерухомо, але його вуха були напружені. Він слухав. «Година», — подумав Кирило, відчуваючи, як страх поступається місцем холодному, цифровому спокою.
«У мене є ціла година. Цього досить, щоб зламати систему». Він повільно підвівся з колін і сів на край вільного табурета.
Гра почалася. І вони навіть не підозрювали, що замкнули в клітці не жертву, а вірус. Минуло 15 хвилин.
Зазвичай у прес-хаті клієнт за цей час устигав пройти три стадії — паніка, істерика, благання. Він мав згорнутися в кутку, закривати голову руками або гатити в двері, благаючи охоронця перевести його в іншу камеру. Але Кирило сидів на табуреті.
Він дістав із кишені носову хустинку, картату, ідеально випрасувану, і методично протирав уціліле скло окулярів. У його рухах не було метушні. Так протирають мікроскоп перед лабораторною роботою.
Штопор, який увесь цей час нарізав кола навколо жертви, постукуючи заточкою по долоні, почав нервувати. Йому потрібна була реакція. Страх — це паливо для садиста.
А цей очкарик не давав пального. Він був сухим, як вимкнений монітор. «Ти що, глухий?»
Штопор підскочив до Кирила, тицьнувши вістрям ложки в повітря перед його носом. «Тобі Валера годину дав. Ти згадуєш чи де?
Де бабки, суко? Де рахунки?
