» Кирило надягнув окуляри.
Світ знову став чітким, хоч і тріснутим навпіл. «Я думаю…» — тихо відповів він. «Про що ти думаєш, гнидо? Про маму?»
«Про татуювання». Кирило підвів голову й подивився на Штопора. Погляд його сірих водянистих очей за лінзами був абсолютно порожній.
«У тебе на передпліччі павук повзе вгору. Це означає крав і крастиму. Але павутина набита криво.
І чорнило дешеве. Палена гума з сечею. Ти колов це не на зоні.
Ти колов це в підвалі, щоб здаватися крутим». Штопор завмер. Його рот розкрився, оголюючи гнилі зуби.
«Ти що верзеш, очкарик? Я три ходки…» — «Дві!» — поправив Кирило. «І обидві за хуліганку.
У тебе немає злодійських статей. Ти просто вуличний гопник, якого сюди посадили лякати інтелігентів». У камері повисла тиша.
Важка, ватяна. Мовчун на верхніх нарах перестав сопіти й повернув голову. Людожер повільно відклав сканворд.
Зліз із нар. Він підійшов до Кирила. Його тінь накрила ботаніка цілком.
«Розумний, значить? — прогуркотів він. — Борзий? Зазвичай такі, як ти, спершу плачуть, а потім сцяються. Ти вирішив одразу з козирів зайти?»
«Я просто аналізую візуальні дані». Кирило поправив комір розтягнутого светра. Його голос тремтів, але слова вишиковувалися в чіткі логічні ланцюги.
«Ви хочете, щоб я боявся? Але страх непродуктивний. Він заважає згадати паролі».
Людожер хмикнув. Йому навіть стало цікаво. Зазвичай ботани ламалися від одного вигляду його біцепсів.
Цей же поводився як інопланетянин. Або як ідіот. «Ну, аналізуй мене».
Людожер розкинув руки, демонструючи свій торс, розписаний як картинна галерея. «Що скажеш, професоре? Хто я по життю?»
На грудях Людожера вишкірялися тигри, вилися змії, куполи тягнулися до ключиць. Це було вражаюче. Для обивателя.
Кирило примружився. Його погляд ковзнув по потужних грудях, по широких плечах, зупинився на лівому передпліччі, де був вибитий величезний, детально промальований вовк, що вив на місяць. «Вовк», — промовив Кирило.
«Злодієві — задишка, легавому — кришка. Класика». «Вгадав», — усміхнувся Людожер. «Ще?»
«Але геометрія порушена», — продовжив Кирило, наче не чув його. «Вовк набитий надто щільно. І шкіра навколо нього, вона інша.
Глянцева. Там шрам». Він підняв палець, указуючи на руку гіганта.
«Ви перебивали татуювання, Валерію. Причому недавно. Роки два тому».
Усмішка сповзла з обличчя Людожера. «І що? Набридло старе, набив нове.
Тобі яке діло?» «Просто цікаво, що там було раніше». Кирило говорив тихо, ніби сам до себе.
«Зазвичай поверх б’ють, якщо масть змінилася. Або якщо старе наколювання стало небезпечним». Він нахилив голову набік, як птах.
«Якщо прибрати вовка по контуру, там лишається щит і руків’я меча». Очі Людожера звузилися в дві щілинки. «Щит і меч», — продовжив Кирило безжально.
«Емблема внутрішніх органів або спецназу. Ви не блатний, Валерію. Ви — Червоний.
Колишній співробітник. Вас посадили до своїх, але ви чимось не догодили, і вас кинули в загальну хату. Але щоб зеки вас не порвали, вам довелося стати Людожером.
Забити погони вовками й тиграми». Штопор упустив заточку. Алюмінієва ложка дзенькнула об підлогу.
Мовчун на верхніх нарах сів, звісивши ноги. Це був удар нижче пояса. У прес-хаті всі знали, що вони працюють на адміністрацію, що вони — суки.
Але назвати ватажка колишнім ментом в обличчя — це було самогубство. Людожер стояв нерухомо. Його обличчя налилося кров’ю.
Вени на шиї здулися канатами. «Ти сучонок», — прошипів він. «Ти думаєш, ти найрозумніший?
