Життя без прикрас— Дівчинка, — сказав Віктор і сам не впізнав свого голосу. — Жива. Здорова.
Дарина плакала, простягаючи руки. Він поклав їй дочку на груди, прикрив курткою, і тут нарешті загальмувала машина. Фургон із написом «Хліб» на борту. Водій вискочив, ахнув:
— Матінко рідна! Це що, пологи?
— Швидку виклич, — відрізав Віктор. — Мерщій. І ковдра є? Плед? Що завгодно тепле.
Водій кинувся назад у кабіну, плутаючись у мобільнику. Віктор сидів на мокрій землі поруч із Дариною, тримаючи пуповину, яку не було чим перерізати, і дивився на небо. Дощ припинився, крізь хмари пробилося сонце, і він подумав, що за чотири роки не бачив нічого красивішого за це розірване сіре небо над річкою.
Швидка приїхала через сорок хвилин. На той час водій фургона, Вадим (чолов’яга років п’ятдесяти в засмальцьованій тілогрійці), натягав із кабіни все, що міг: старе покривало, термос із чаєм, навіть зачерствілу булку. Дарина гріла дочку біля грудей, щось шепотіла, гладила по голові. Вона досі була бліда, але губи порожевіли, а погляд став осмисленим.
— Ти справді лікар? — запитала вона, коли фельдшер зі швидкої перейняв у Віктора естафету.
— Був. Чотири роки тому.
— Що сталося?
Він знизав плечима:
— Довга історія.
Дарина не відводила очей. Лежала на ношах, які вантажили в машину, і дивилася на нього знизу вгору.
— Тобі є куди йти?
Віктор мовчав. Чесна відповідь була «ні», але вимовляти її не хотілося.
— Запам’ятай адресу, — швидко сказала Дарина, бо дверцята вже зачинялися. — Верболіжжя, область. Бабусин дім, вулиця Лозова, чотирнадцять. Якщо нікуди, їдь туди. Дім порожній, я там не була два роки. Ключ під третьою цеглиною від ґанку. Поживеш, поки розберешся. Тільки одна умова: жодного криміналу. Ти не з таких?
— Ні, — сказав Віктор. — Не з таких.
— Вірю. Очі в тебе… Хороші. Дякую тобі. За дочку дякую.
Дверцята зачинилися, швидка рвонула з місця, і Віктор залишився стояти на узбіччі — мокрий, брудний, у самій сорочці, бо куртку повезли разом із Дариною та дитиною. Вадим підійшов, поплескав по плечу.
— Чуєш, герою, тебе до селища підкинути?
— Підкинь.
У кабіні фургона пахло хлібом — справжнім, свіжим, ніздрюватим. Запах, за яким Віктор сумував чотири роки так само гостро, як за волею. У колонії хліб був сірий, гумовий, із присмаком плісняви.
— Ти справді хірург? — Вадим крутив кермо, об’їжджаючи ями. — І справді сидів?
— Справді.
— За що, якщо не секрет?
Віктор дивився на дорогу. Відповідати не хотілося, але Вадим урятував йому життя — без ковдри й чаю він би точно закоцюб на тому березі.
— Пацієнта врятував. Усупереч правилам. Він був без страховки, без документів, приїжджий. Привезли з ножовим пораненням, селезінку розірвало. Головний сказав — не оперувати, оформити відмову. Я оперував. Пацієнт вижив, але в головного були зв’язки у слідстві. Мені пришили надання медичних послуг без ліцензії та ще якусь дурню. Чотири роки. Вийшов умовно-достроково.
Вадим присвиснув:
— Ні хріна собі історія. Це ж як у кіно.
— Це життя, — сказав Віктор. — У кіно мене б виправдали на суді.
Вони мовчали до селища. Біля автостанції — облізлого навісу з розмитим дощами розкладом — Вадим зупинився.
— Слухай, брате. — Він порився в кишені тілогрійки, дістав м’яті купюри. — Ось, візьми. Небагато, але на квиток вистачить. Куди тобі?
— Верболіжжя. Знаєш таке?
— Ні, не чув. Але на автовокзалі скажуть.
Віктор узяв гроші. Горло стиснулося від несподіваного людського тепла. У в’язниці від цього відвикаєш, починаєш думати, що всі навколо — вовки.
— Дякую, Вадиме.
— Та годі, — водій відмахнувся. — Ти он дитину прийняв на узбіччі. Це, знаєш, чого варте? Я б обісрався на твоєму місці.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за щиру і змістовну розповідь життєву справжню я не читала а проживала разом з ними