Життя без прикрас— А дім на Лозовій, чотирнадцять? — запитав Віктор.
Дід почухав потилицю.
— Це Тонин дім, чи що? Той, що забитий стоїть? Так Тоня померла років три тому, онука спадщину прийняла, але не приїжджає. Столична вона, а може, з провінції, не пам’ятаю. Тобі туди навіщо?
— Онука дозволила пожити.
— А, ну тоді гаразд. Хороший дім, міцний. Тоня хазяйновита була, усе до ладу тримала. Криницю там, щоправда, почистити треба б, і дах в одному місці підтікає. Але жити можна.
Дім показався за поворотом, і Віктор не повірив очам. Він очікував побачити розвалюху (ну який іще дім у селі, що вимирає?), але перед ним стояв справжній терем. Не величезний, не химерний, а саме терем: різьблені лиштви на вікнах, високий ґанок із навісом, веранда вздовж усього фасаду. Зруб із товстих колод, потемнілих від часу, але цілих. Яблуні в саду — старі, вузлуваті. Паркан, похилений, але ще стоїть. Хвіртка із засувкою у вигляді кованого птаха…
— Тоня майстриня була, — шанобливо сказав дід. — Сама різьбила, уявляєш? Чоловік її помер, то вона сама все життя й прожила. І дім до ладу тримала, і город, і козу тримала майже до самої смерті.
Віктор розплатився, попрощався й штовхнув хвіртку. Вона відчинилася з протяжним скрипом, і він пішов доріжкою, викладеною пласким камінням, до ґанку. Третя цеглина від сходинок… Він нахилився, підчепив, знайшов іржавий ключ. Двері відчинилися важко, із зусиллям, наче дім не хотів упускати чужинця. Усередині пахло сухим пилом, старим деревом і ще чимось — травами, чи що? На стінах висіли пучки засушених рослин, на полицях громадилися банки з чимось незрозумілим, на підвіконнях стояли горщики з мертвими квітами.
Віктор пройшов через сіни до великої кімнати. Піч, справжня наша піч, білена, з лежанкою. Стіл, накритий скатертиною. Буфет із посудом за скляними дверцятами. Крісло-гойдалка біля вікна. На стіні старі фотографії в рамках: молода жінка з товстою косою, вона ж старша з маленькою дівчинкою на руках, та сама дівчинка років десяти у шкільній формі. Він підійшов ближче, придивився. Дівчинка на фотографії була схожа на Дарину: ті самі широко розставлені очі, той самий розліт брів.
— Ну от, — сказав Віктор уголос, і власний голос видався недоречним у цій тиші. — Приїхав.
Він сів у крісло-гойдалку, відкинувся на спинку й раптом зрозумів, що засинає. Тіло гуло від утоми, від крижаної води, від нервового напруження. Очі заплющилися самі собою, і останнє, що він побачив перед тим, як провалитися в сон, — сонячний промінь, що падав крізь запилене скло на вицвілу доріжку.
Прокинувся він від холоду. Піч давно не топили, і дім промерз наскрізь, попри березневе сонце. Віктор підвівся, потягнувся (спина нила після крісла) і пішов оглядати господарство. Дрова були складені в сараї акуратними стосами під навісом. Березові, добре висушені. Він наносив у дім, розтопив піч (спасибі сільському дитинству в баби в іншій області, ще не забув як). Поки піч розгорялася, обстежив кухню. Крупи в банках давно перетворилися на труху, цукор закам’янів, але сіль була добра, і соняшникова олія в пляшці ще не згіркла. У підпіллі знайшовся запас картоплі — зморщеної, пророслої, але їстівної — і банки із соліннями: огірки, помідори, гриби.
— Тоню, дякую тобі, — сказав Віктор, вилазячи з підпілля з трилітровою банкою огірків.
Він зварив картоплю, відкрив огірки, знайшов у буфеті почату пляшку горілки й налив собі чарку. За вікном сутеніло, піч гула, віддаючи тепло, і вперше за чотири роки Віктор відчув щось схоже на спокій. Він випив за Тоню, якої ніколи не бачив. За Даринку з донькою. За Вадима з його хлібом і зім’ятими купюрами. За себе — бо вижив. Бо вийшов. Бо чомусь опинився тут, у цьому теплому домі з різьбленими лиштвами, і міг просто сидіти, їсти картоплю з огірками й нікуди не поспішати.
Уранці він узявся за дім усерйоз. Вимів пил, викинув засохлі квіти, перебрав запаси. У сараї знайшов інструменти — старі, радянські, але добротні: молоток, пилку, стамески, рубанок. Руки скучили за роботою, і Віктор узявся за хвіртку, яка зовсім розхиталася на завісах.
— Гей, чоловіче!
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за щиру і змістовну розповідь життєву справжню я не читала а проживала разом з ними