Життя без прикрас— Ти хто такий будеш?
— Віктор. Господиня дозволила пожити.
— Яка господиня? Даринка, чи що?
— Так, Дарина.
— А сама де?
— У столиці, мабуть. Я не знаю точно.
Жінка підійшла ближче, придивляючись до його обличчя.
— А ти їй ким доводишся?
— Ніким, — чесно сказав Віктор. — Допоміг їй на дорозі, вона на знак подяки адресу дала.
— Допоміг — це як?
— Машина в річку впала. Я витягнув.
Очі старої округлилися.
— Брешеш.
— Не брешу.
— А Даринка як? Жива?
— Жива. Доньку народила. Просто там, на березі.
Стара охнула, схопилася за серце й несподівано перехрестилася.
— Господи, помилуй. Доньку… Тоня б зраділа, Царство їй Небесне. Вона так правнучку чекала, усе казала: «Даринка непутяща, заміж не йде, дітей не народжує, помру — і нікому дім залишити». А воно он як вийшло.
Стару звали Тамара Іллівна, і вона виявилася найближчою сусідкою, її дім стояв через дві ділянки. Вдова, троє дітей роз’їхалися по містах, живе сама, тримає курей і кота Мурзика. Усе це вона виклала за п’ять хвилин, водночас розпитуючи Віктора про нього самого. Він відповідав ухильно, але вона не відступалася.
— А сам ти звідки?
— Зі столиці.
— А чого в село приїхав?
— Відпочити треба. Втомився від міста.
— Працюєш ким?
Віктор завагався. Брехати не хотілося, але й правду казати теж.
— Лікарем працював. Зараз на роздоріжжі.
— А… — Тамара Іллівна з розумінням кивнула. — Звільнили, чи що?
— Щось таке.
— Ну нічого, відпочинеш, отямишся. Тут добре, тихо. Тільки нудно, звісно. Молоді майже немає, самі ми, старі.
Вона пішла, пообіцявши занести яйця від своїх курей, і Віктор повернувся до хвіртки. Працював до вечора, поки не стемніло. Потім зварив макарони, знайдені в глибині буфета, з’їв з огірками, почитав при свічці книжку (бібліотека в домі виявилася чудова — старі зібрання творів, яких давно не перевидають).
Дні потекли один за одним, схожі й різні. Віктор лагодив паркан, підлатав дах там, де протікало, вичистив колодязь із допомогою Тамари Іллівни (точніше, вона командувала згори, а він лазив униз із відром). З’їздив у райцентр, купив на решту грошей круп, борошна, чаю. Завів город — Тамара Іллівна поділилася насінням, пояснила, що й коли садити.
— Ти, Вікторе, тямущий чоловік, — казала вона, спостерігаючи, як він копає грядки. — Руки звідки треба ростуть. Дружина є?
— Була. Розлучилася, коли я… Коли проблеми почалися.
— Дурепа, значить. Хорошого чоловіка покинути через проблеми — це треба вміти.
Він не став пояснювати, що дружина не дурепа, а просто злякалася. Злякалася суду, ганьби, того, що скажуть батьки й колеги. Вона працювала в тій самій лікарні, у терапії, і коли Віктора заарештували, до неї стали ставитися як до прокаженої. Розлучення було її способом вижити, і він це розумів. Не пробачив, але зрозумів. Дітей у них не було, не встигли, усе відкладали на потім. Тепер Віктор думав, що це на краще.
До середини квітня він уже знав усіх нечисленних постійних мешканців Верболіжжя, якщо не рахувати дачників. Тамара Іллівна з курми й котом. Дід Яків, який віз його з автостанції, зі своєю дружиною Галиною (вони тримали корову й торгували молоком). Родина Шульг — чоловік, дружина й дорослий син з інвалідністю, тихий хлопець, з яким щось сталося на заводі в дев’яності. Три самотні бабусі, схожі одна на одну як сестри, хоча сестрами не були. І дивний чоловік на ім’я Михайло, який жив на відшибі, ні з ким не спілкувався й, подейкували, пив.
— Ти до Мишка не ходи, — попередила Тамара Іллівна. — Він контужений, ще з Афгану. Може й сокиру схопити, якщо щось не так.
Віктор кивнув, але подумки відзначив: посттравматичний стресовий розлад, імовірно, обтяжений алкогольною залежністю. Потрібна допомога, а не ізоляція. Але лізти до людини, яка не просила, він не збирався.
Наприкінці квітня зателефонувала Даринка. Телефон — той самий старий мобільник із колонії — Віктор зарядив у райцентрі й вставив нову сімку, найдешевшу, без інтернету. Номер дала Тамара Іллівна, про всяк випадок. Вона, мабуть, передала Даринці.
— Алло, це Віктор?
— Так, це Даринка?
— Ну… та, що в річку. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, звісно.
— Як ти там? Облаштувався?
— Облаштувався. Дім чудовий, дякую тобі.
— Це бабусин. Я там виросла, щоліта приїжджала. Потім універ, робота, усе закрутилося… Не була там два роки.
— Я чув. Тут сусідка розповіла.
— Тамара Іллівна? Вона ще жива?
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за щиру і змістовну розповідь життєву справжню я не читала а проживала разом з ними