Життя без прикрасДаринка засміялася, і сміх у неї був гарний, теплий, живий.
— Слухай, я хотіла спитати. Ти справді хірург?
— Був. Чотири роки тому.
— Що сталося?
Віктор помовчав. По телефону складніше, ніж дивлячись у вічі.
— Я сидів. Вийшов умовно-достроково того дня, коли тебе зустрів.
Тиша. Він чекав, що вона покладе слухавку, чи злякається, чи почне недовірливо розпитувати. Але Даринка тільки видихнула:
— За що?
— Прооперував пацієнта без документів. Нелегала. Він помирав, а начальство веліло відмовити.
— І ти не відмовив.
— Не відмовив.
Знову тиша, але інша — задумлива.
— Знаєш, — сказала Даринка повільно, — я чомусь не здивована. Ти, коли мене з машини витягав… я бачила твої очі. Ти не вагався ні секунди. Просто робив те, що треба.
— Професійний рефлекс.
— Ні. Це характер. Рефлекс — це коли ногою смикаєш, якщо по коліну стукнуть. А ти обрав. Міг пройти повз, міг швидку дочекатися, міг багато чого. Але ти поліз у воду.
Віктор мовчав. Слова застрягли десь у горлі.
— Як донька? — спитав він нарешті.
— Добре. Варенька. Здорова, кричить ночами, їсть як не в себе. Лікарі кажуть, усе гаразд, жодних наслідків.
— Радий чути.
— Вікторе… — Вона затнулася. — Дякую тобі. Я не знаю, як сказати правильно. Ти нам життя врятував. Обом.
— Ти мені теж. Дім дала, коли йти нікуди було.
— Хіба це можна порівняти?
— Для мене — так.
Вона помовчала, і він чув у слухавці дитячий писк на задньому плані.
— Я приїду влітку, гаразд? Хочу тебе познайомити з Варенькою нормально, не на ношах у швидкій.
— Приїжджай. Чекатиму.
Він поклав слухавку й довго сидів нерухомо, дивлячись у вікно. За шибкою розквітала яблуня — та, що біля паркану, найстаріша. Білі квіти, ніжний запах, гудіння бджіл. «Гарно, — подумав Віктор. — Виявляється, світ іще може бути гарним».
Травень приніс тепло й роботу. Город потребував уваги, будинок — ремонту, і Віктор працював з ранку до ночі, падаючи в ліжко без сил і без снів. Це було добре. Коли працюєш руками, менше думаєш, менше згадуєш. Тюремні коридори, камера на шістьох, запах хлорки й поту, обличчя, які краще забути…
У селі його прийняли — не відразу, з насторогою, як приймають будь-якого чужинця, але поступово. Він лагодив Тамарі Іллівні курник, допоміг дідові Якову з трактором, оглянув сина Шульг (той скаржився на біль у спині, а місцевий фельдшер приїздив раз на місяць, і користі від нього було мало).
— Грижа, — сказав Віктор, обмацавши поперек. — Невелика, але потрібен знімок і консультація невролога. Можу дати направлення. Тобто… не можу. Я зараз не практикую.
— А чого не практикуєш? — запитав Шульга-старший, міцний чолов’яга років п’ятдесяти, весь у наколках із дев’яностих.
— Ліцензію відібрали.
— За що?
— Рятував того, кого не належало рятувати.
Шульга хмикнув, почухав голену потилицю.
— Ну, це ми розуміємо. Буває. Ти, головне, Темі допоможи, а папірці — то дурниці.
Віктор написав рекомендації, пояснив вправи, домовився з фельдшером, щоб той організував направлення до невролога. Шульги розплатилися молоком і м’ясом — зарізали порося, яке тримали на відгодівлі.
— Грошей не візьмеш?
— Не візьму. Я не маю права брати за медичні послуги.
— А за пораду?
— За пораду й поготів.
Шульга всміхнувся:
— Ну тоді бери їжею. Їжа — вона не гроші.
До червня про нього знала вся округа. Люди почали приходити — спершу з Верболіжжя, потім із сусідніх сіл. Бабусі з тиском, чоловіки з радикулітом, жінки з «тут болить, а тут ниє, а ще голова паморочиться». Віктор приймав на веранді, оглядав, давав рекомендації, писав записки для фельдшера.
— Ти б оформився якось, — сказала Тамара Іллівна. — Відкрив би якийсь пункт. Тут нормального лікаря сто років не було.
— Не можу. Ліцензія потрібна, а мені її не дадуть.
— Чому?
— Судимість.
Вона зітхнула:
— Ну й порядки. Людина людям допомагає, а їй не можна. Де логіка?
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за щиру і змістовну розповідь життєву справжню я не читала а проживала разом з ними